Глава 1: Срібний попіл Аркадії

На Небесах все було білим. Білий мармур, білі шати, білі думки, що не знали сумнівів. Але коли Ангел-Охоронець розтиснув свої порцелянові пальці, світ навколо почав втрачати свою чистоту, наче фарба, що змивається з полотна.
Я падала не крізь хмари, а крізь завісу самого часу. Небо над головою стрімко змінювалося — з безликого сяйва воно перетворювалося на глибокий, важкий оксамит. І коли темрява стала абсолютною, над світом зійшов він — величезний, неприродно яскравий срібний місяць. Його холодне світло заливало руїни, що колись були величним містом богів.
Я летіла прямо на покинутий амфітеатр. Величезні колони з чорного мармуру, обплетені колючими трояндами, здіймалися до неба, наче пальці велетнів.
За мить до того, як моє життя мало закінчитися об холодні плити, простір розірвав шум важких крил.
Він підхопив мене з такою силою, що перехопило подих. Я відчула холод металевих обладунків і жорстке, вугільно-чорне пір’я, що огорнуло мене, наче надійний кокон. Ми приземлилися біля підніжжя статуї забутої богині, обличчя якої було розбите, а з очей, здавалося, стікало застигле золото.
— Дивись, — прошепотів він мені на вухо. — Ти впала туди, де навіть вічність здається занадто короткою.
Він поставив мене на ноги. Це був Рейвен. На ньому була темна антична туніка, скріплена срібними застібками у формі вовчих голів, а за спиною повільно складалися величезні крила. Кожне їхнє перо виглядало гострим, як лезо меча.
— Чому... чому я тут, Рейвене? — я озирнулася на розбиті колони. — Чому вони викинули мене в це забуте місце?

Рейвен підійшов до куща чорних троянд і одним рухом зірвав квітку. Шипи врізалися в його шкіру, але він навіть не моргнув. Срібний нектар змішався з його кров’ю.
— Бо ти була занадто живою для їхньої стерильної тиші, Астро. Ти мріяла про почуття, про вибір, про те, щоб бачити світ власними очима. Там це називають «дефектом». А тут... — він простягнув мені троянду. — Тут це єдина сила, що має значення.
Я відчула дивний тягар за спиною. Різкий біль прошив лопатки, і раптом я відчула їх — мої власні крила. Важкі, чорні, з металевим відблиском на кінчиках.
— Ти — не просто падша, — Рейвен підійшов ближче, і в його очах відбилося срібне сяйво місяця. — Ти — та, хто розбудить цей покинутий рай. Але спершу ти маєш вирішити, ким ти станеш у цій темряві.
—Я хочу лише одного — щоб ті, хто мене скинув, пошкодували про це!

Твій голос прозвучав наче удар сталі об мармур. У цьому покинутому саду богів, де панує тиша, твої слова про помсту відгукнулися тихим рокотом грому десь далеко за горизонтом.
Рейвен завмер. На його вустах з'явилася тонка, майже схвальна посмішка. Він простягнув руку і легким рухом змахнув срібний нектар з пелюсток чорної троянди, дозволяючи йому впасти на твої нові чорні крила. Там, де краплі торкалися пір'я, воно починало спалахувати холодним вогнем.
— Помста — це паливо, на якому горять найяскравіші зірки, Астро, — сказав він, зробивши крок до тебе. — Але щоб змусити Небеса плакати, тобі недостатньо просто ненавидіти. Тобі потрібна зброя, яку вони не зможуть відбити своїми золотими щитами.
Він вказав на зруйнований амфітеатр, у центрі якого стояв жертовник, завалений уламками колон.
— Там, під корінням чорних троянд, спочиває "Сльоза Оріона" — клинок, викуваний з попелу першої згаслої зірки. Той, хто володіє ним, може розрізати саму завісу між світами. Але клинок не дасться в руки тому, хто боїться власної темряви.
Рейвен простягнув тобі свою долоню, на якій все ще виднілися сліди срібної крові.
— Ми підемо за ним зараз? Чи ти хочеш спершу навчитися керувати своїми новими крилами, щоб наступного разу, коли ти зустрінеш ангелів, ти не падала, а летіла їм назустріч як кара?
—Навчи мене літати. Я хочу бачити їхні обличчя з висоти, перш ніж завдати удару.
Рейвен повільно кивнув, і в його темних очах спалахнуло щось схоже на повагу. Стратегія — це мова переможців.
— Розумно, — промовив він, розправляючи свої величезні крила, які в срібному світлі місяця здавалися вилитими з обсидіану. 
— Небеса навчили тебе падати, але я навчу тебе панувати над вітром. Твої крила — це не просто пір’я, Астро. Це твоя воля, втілена в сталь.
Він підійшов до тебе ззаду. Ти відчула жар, що виходив від його тіла, і легкий дотик його холодних пальців до твоїх лопаток — там, де нове чорне пір’я кріпилося до шкіри.
— Не намагайся махати ними, як птах, що тікає від хижака, — його голос став низьким, майже гіпнотичним. — Відчуй напругу в кожному нерві. Ти не борешся з гравітацією. Ти змушуєш простір коритися тобі.
Він різко підхопив тебе за талію і одним потужним поштовхом відірвався від землі. Ви злетіли вгору, проносячись повз голови величних статуй і шпилі занедбаних храмів. Серце в грудях забилося так швидко, що здавалося, воно вибухне.
— Тепер розправ їх! — крикнув він крізь свист вітру. — Тримай потік!
Ти відчула, як твої крила наповнюються важкою енергією. Спершу вони здавалися некерованими, але як тільки ти перестала боятися висоти, вони стали частиною тебе. Ви зависли над руїнами, де срібне сяйво місяця відбивалося в чорних озерах забутих садів.

— Дивись туди, — Рейвен вказав на горизонт, де над морем туману ледь виднілося слабке золотаве мерехтіння.

— Це Елізіум. Твоя колишня в'язниця. Звідси вони здаються лише маленькими вогниками, чи не так?

Він відпустив твою талію, дозволяючи тобі триматися в повітрі самостійно.

— Поки ти вчишся, вони будуть думати, що ти зникла. Але коли ти будеш готова, ми перетворимо це золотаве сяйво на попіл...
                      

Поки ви ширяли над містом, ти помітила дивний рух біля зруйнованого храму внизу. Хтось або щось стежило за вами, випромінюючи слабке блакитне світло, зовсім не схоже на срібне сяйво Рейвена.