Епілог: Світанок над руїнами

Тиша. Перше, що вона відчула — це запах мокрої землі та хвої. Не стерильний аромат пахощів, а справжній, живий запах світу.

​Астра розплющила очі. Над нею було нічне небо, всіяне зорями, які не були впорядковані жодним законом. Вона лежала на траві біля підніжжя скелі, з якої колись мала розбитися. Кристал у грудях згас, залишивши лише легкий шрам. Вона була простою. Вона була живою.

​Поруч почувся важкий кашель. Рейвен сидів за кілька метрів, привалившись до дерева. Його крила зникли — тепер він виглядав як звичайна людина, якби не очі, що все ще зберігали відблиск пекла. Його рука притискала рану на животі, а обличчя було вкрите сажею.

​Вона підповзла до нього, не звертаючи уваги на біль у всьому тілі.

— Ти як, демоне? — тихо запитала вона, торкаючись його плеча.

​Рейвен підняв голову і хрипко засміявся, хоча це більше нагадувало стогін.

— Знаєш... я все життя хотів побачити, як палає Аркадія. Але не думав, що це буде так красиво. Дякую тобі за це, дефектна.

​Він перехопив її руку і притягнув до себе. Астра притиснулася до нього, відчуваючи його гаряче дихання та шалений стукіт серця. У цьому світі, де більше не було небесних законів і пекельних контрактів, вони були єдиним цілим.

​Рейвен взяв її обличчя у свої долоні. Його пальці, грубі та вкриті мозолями від зброї, тремтіли.

— Ти тепер вільна, — прошепотів він, дивлячись їй в очі так, ніби вона була єдиним світлом у всесвіті. — Але я не відпущу тебе. Ніколи.

​Астра накрила його руки своїми.

— Спробував би ти тільки, — посміхнулася вона крізь сльози.

​Він нахилився і поцілував її. Це був смак крові, попелу і свободи. У цьому поцілунку не було обіцянок вічного раю — лише реальність, в якій вони тепер належали лише одне одному. Навколо них прокидався новий світ, і вперше в житті Астрі не було страшно, бо поруч був той, хто зловив її під час падіння.

​Кінець.