В октагоні випльовуєш зуби на настил, на розборках — на брудний асфальт. Але правила всюди однакові: або б’єш першим, або ламають тебе. Я вмів тримати удар. Знав ціну болю. Але цей «кайф» помножив мене на нуль без жодного синця.
Тепер я валяюся на мокрих від поту простирадлах у стерильній палаті. Мене штормить так, що пальці ходять ходором, а серце заходиться на сто сорок ударів. Лікар каже викласти все як є. Я намагаюся згадати, як докотився до цього лайна. Пам'ять видає лише шматки колишнього життя: прокурені підвали, брудні схеми, нічні траси... і Яну, котру я з якогось дива намагався витягти з цього пекла. Усе перевернулося догори дриґом, коли мене підсадили на дрянь. Але щоразу, коли я намагаюся пригадати обличчя виродка, який дав мені першу дозу... думки провалюються у сліпу зону.