Глава 6

В очах знову на мить потемніло, але я навіть не поворухнувся. Дивився кудись повз лікаря, на білу стіну навпроти.

— Тоді... після всього... — голос звучав глухо, без жодних інтонацій. — Я ж просто хотів, щоб їй було добре. Думав, так треба. Беріг її. А воно он як обернулось.

Лікар навіть нігтя не підняв від своїх записів. Лише коротко хитнув підборіддям, фіксуючи мої слова. У палаті стояла все та ж звична, глуха тиша.

Я заплющив очі й знову провалився туди.

***

Усе почалося з якихось абсолютно тупих дрібниць. Звичайний побут, будь-який нормальний пацан просто знизав би плечима й забув за п'ять хвилин. Але в мене всередині якась пружина чим далі, тим сильніше закручувалась. Я просто не міг розслабитися, хоча зовні нібито все було рівно.

Тоді Яна запізнилась додому на двадцять хвилин. Звичайна тягучка в місті, з ким не буває. Коли замок нарешті клацнув, вона зайшла до хати, на ходу відписуючи комусь у месенджері. Навіть голови не підняла.

— Привіт. Ой, Артурик, вибач, я забула купити той хліб. Закрутилася на роботі, — Яна сховала мобільник і втомлено потерла очі.

Взагалі-то, начхати мені було на той хліб. Ну замовимо піцу, зваримо якісь макарони чи знайдемо щось у холодильнику — з голоду не опухнемо. Справа була взагалі не в їжі. Мені потрібна була Яна. Хотілося, щоб вона зайшла, подивилась на мене і просто видихнула. А вона ніби й прийшла, але залишилася десь там, у своїх робочих чатах. І у мене всередині одразу переклинило. Відчуття таке, ніби вона поруч, а насправді — десь дуже далеко.

— Та байдуже, прорвемось, — я забрав у неї сумку і постарався, щоб голос звучав максимально буденно.

Але спокійної вечері все одно не вийшло. Яна сиділа, ліниво колупала виделкою салат і знову витріщалася в екран.

— Хто там пише постійно? — запитав я, наливаючи чай. Наче й просто так запитав, без наїзду.

— Та з фабрики менеджер. По замовленню на кухню специфікацію переробляємо, вони там з фурнітурою наплутали, — відмахнулася вона, навіть не глянувши на мене.

— Сьома вечора вже. Нехай до ранку почекають.

— Артуре, ну я сама розберуся, коли мені відповідати, добре? — в голосі Яни вперше за вечір з'явились гострі нотки. Не крик, просто роздратування. — Мені треба це замовлення сьогодні відправити, бо завтра його в роботу не візьмуть і клієнт нам мізки винесе.

Я промовчав. Кивнув і зробив ковток чаю. Начебто нічого не сталося, звичайна мікро-суперечка, які бувають у кожної пари. Але всередині вже почало неприємно свербіти.

Наступного вечора все повторилось. Ми збиралися подивитись якесь кіно. Я пів години вибирав, шукав щось легке, щоб Яна відпочила. Включив. Хвилин за п'ятнадцять повертаю голову — вона спить, згорнувшись калачиком на іншому кінці дивана.

Замість того, щоб просто посміхнутися, накрити її пледом і піти займатись своїми справами, я сів поруч і втупився в екран. У голові крутилась одна й та сама ідіотська думка: ми в одній кімнаті, але ми не разом. Вона закривається. Вона вислизає.

Нічого катастрофічного ще не відбувалось. Ми не билися посудом, не кричали. Побут ішов своїм ходом. Проте цей фоновий шум у моїй голові ставав дедалі гучнішим, і я вже відчував, що довго так не протримаюсь.

Але ближче до третьої ночі мій внутрішній гул раптом розсіявся, поступившись місцем звичайній, чистій тиші.

Яна ворухнулась на іншому кінці дивана, розплющила очі й сонно запитала, чому в кімнаті темно. Телевізор уже давно просто блимав сірим екраном. Ми перебрались на кухню. Я клацав чайником, а вона сіла на підвіконня, підібгавши під себе ноги.

Я просто роздивлявся її. Вперше за кілька тижнів я нікуди не поспішав, не прокручував у голові останні розмови з Шефом і не чекав підстави. Тінь від жалюзі падала на обличчя Яни під якимось дивним, ламаним кутом. Світло від вуличного ліхтаря пробивалося крізь скло, підсвічуючи її профіль.

Навколо мене щодня крутилося стільки бруду, фальші й чужого лайна, яке доводилось розгрібати, що я міг би взагалі ні про що не думати. Зняти якусь шльондру на ніч, злити напругу, закинутись віскі й далі спокійно розносити ворогів Шефа. Це було б простіше. Світ, у якому я жив, був саме таким — простим і цинічним. Але Яна... Яна була єдиним абсолютно чистим місцем у цьому моєму всесвіті. Моїм єдиним доказом того, що я ще не остаточно став звіром.

У неї були дивовижні сіро-зелені очі — вночі вони здавались майже темними, але зараз у них відбивався цей слабкий жовтий нічний блиск. Русяве волосся, трохи розпатлане після дивана, падало на плечі. Жодної косметики, якась дурна розтягнута футболка. Я тримав у руках дві чашки з гарячим чаєм і раптом чітко усвідомив: мені дісталася не просто кохана дівчина. Це був мій особистий, абсолютний ідеал краси.

— Ти чого так дивишся? — Яна тихо всміхнулася, забираючи свою чашку та гріючи об неї пальці.

— Просто так. Втомилася?

Вона зітхнула, опустивши плечі, й зробила маленький ковток. Подивилася кудись крізь скло, у темряву порожнього двору.

— Знаєш, я іноді дивлюся на людей у місті... у натовпах, у заторах, просто на вулиці. Всі такі закручені, злі, кудись біжать, наче від цього залежить життя. І я зловила себе на думці, що біжу разом із ними. Кожен день — це якась безглузда погоня за чужими очікуваннями. А потім стою отак вночі з чаєм і думаю: а куди ми всі так премось? Що ми намагаємося наздогнати?

— Гроші. Статус. Безпеку, — тихо відповів я, притулившись плечем до одвірка.

— Ні, Артуре. Мені здається, ми просто панічно боїмося зупинитись. Бо якщо зупинишся хоч на хвилину — доведеться подивитись всередину себе. А там... там страшно. Там порожнеча, яку ми забиваємо роботою, планами, графіками. Я так боюсь одного дня прокинутись і зрозуміти, що за всією цією суєтою я втратила щось справжнє. Що я просто функція, а не людина.

Яна замовкла, і в цій тиші її слова вдарили по мені сильніше за будь-який кастет. Вона говорила про себе, а влучила прямо в мою рану. Бо я і був тією самою функцією. Я і був тим, хто випалив себе зсередини заради безпеки й грошей Шефа.