Глава 2

Не знаю, чи я на мить відрубився, чи наркотична ломка випалила залишки глузду, викликавши галюцинацію. Але крізь білий туман замість Михайла Івановича переді мною раптово постав Олег. Мій друг юності. Та що там друг — Грива був мені старшим братом.

Він сидів у своїй старій спортивний куртці, мовчки крутив у руках брудний боксерський бинт і дивився на мене. Спокійно так, з-під лоба. Йому не треба було говорити. Я й без слів чув цей хрипкий голос у своїй голові: «Ну що, Арте? Накопичили на власний зал? Потренували дітлахів? Грошей у тебе тепер до біса, брате. Але подивись, до чого ти себе довів після моєї смерті».

— Вибач, Олеже, я правда не хотів… — прохрипів я, і сльози самі покотилися по обличчю. — Коли тебе вбили, усе так закрутилось… Я просто не мав навіть секунди, щоб зупинитись і все обдумати.

Який же я жалюгідний. Насправді мені нічого сказати брату, який у найскрутнішу мою хвилину прийшов навідати мене з того світу. Жодного виправдання. Я просто зрадив нашу мрію.

— Олег це твій померлий родич? — голос лікаря вивів мене з трансу.

Я не став відвертатися чи ховати обличчя. Якщо ти слабкий — ти слабкий, і намагання це приховати ще більше підкреслює твою жалюгідність.

— Друг, — порожнім голосом відповів я. — Єдиний хто в мене був. Я розкажу про нього. Навіть якщо посеред розповіді знову розридаюся як сучка. Мені вже нема чого втрачати, а йому — тим паче.

***

Не знаю, як би склався мій життєвий шлях після вимушеного завершення спортивної кар’єри в двадцять один рік. Але мене взяв під крило Олег Грива (він завжди носив незвичну для спортсмена густу шевелюру, логічно, що до нього приклеїлось це прізвисько). Олежа був на три роки старший за мене. Він довгий час тренувався зі мною в одному залі й сам проводив тренування для дітей. Коли я більше не зміг приймати участі у боях, Олег почав підключати мене до своїх легальних і не дуже підробітків. Казав, що два-три роки доведеться займатись усім підряд, а потім відкладених коштів вистачить, щоб ми вдвох відкрили свій бійцівській зал. Грива завжди щиро усміхався, коли розказував, як весело тренувати малих, і я теж загорівся цією ідеєю. Бувало всяке: часто ми виконували цілком звичайну роботу, а інколи доходило до відвертого криміналу.

Пройшло трохи більше року, коли Олежа знайшов нам роботу охоронцями в підпільному казино. Публіка була далеко не завжди приємна, але в найгірші миті ми завжди згадували, заради чого заробляємо гроші. Наша мрія була того варта.

А потім з’явилась вона. Дівчина на ім’я Ліза. Вона була наче з іншого світу, виникало логічне питання, що вона забула в цьому брудному місці. На вигляд їй не було і вісімнадцяти, коли вона почала працювати круп’є у тому казино. Півтора чи два місяці я поводився як останній ідіот: по-дитячому усміхався кожного разу, коли ловив її погляд, придумував тупі приводи щоб принести їй кави, ошивався біля її столику, корчачи дурнувато-впевнену гримасу та вдаючи, наче хоч один кривий погляд у її сторону — і я рознесу тут усе до бісової матері. Розумів, що хочу покликати її кудись у неробочий час. Але я тоді почувався невдахою. Спортсмен, якого зламала жахлива травма, і тепер він не може знайти своє місце в житті, а лише бігає по цьому життю слідом за своїм старшим другом. Чим я міг зацікавити таку дівчину? Жодної відповіді на це питання я тоді так і не знайшов. І так відбувалося раз за разом, коли її зміни збігалися з моїми. До тієї фатальної ночі.

Пам’ятаю напругу на обличчі Василя Андрійовича, начальника охорони того казино, коли він проводив нам інструктаж:

— Хлопці, до нас зараз приїде доволі специфічний гість. Скажу прямо: мажор у найгіршому розумінні цього слова. Але ви навіть не уявляєте, що за людина його батько. Тому, що б не сталося — будьте з ним дуже люб’язні та ввічливі. А якщо трапиться якийсь форс-мажор — одразу кличте мене.

Ми з розумінням кивнули. Я за ті пару місяців вже встиг надивитися на різноманітних хазяїв життя. І майже перестав реагувати на провокації. Тим паче на спортивного хлопця з обличчям, на якому не важко було розгледіти сліди жорсткої бойової травми, стартували тільки зовсім відбиті.

Але цей персонаж виділявся з усіх. Нам не потрібно було уточнювати у Василя Івановича, чи це він, ми одразу все зрозуміли. Проходячи повз нас парубок вишкірився та мовив:

— Ну що, слуги, моліться на свого пана, і може він кине вам кілька обгризених кісточок зі свого виграшу.

Грива обачливо притримав мене за руку та шепнув «не зважай». Тим часом гість продовжував відверто грубіянити всьому персоналу та іншим гравцям. Але Олег чітко слідкував, щоб я не наробив дурниць. Доки не сталося непоправне — той покидьок побачив Лізу, котра якраз повернулася з перерви.

— А чому ви не казали, що у вас працює така краля? Будеш моєю цієї ночі? Тисячу доларів даю, подумай, для тебе то навіть забагато.

Грива спробував схопити мене набагато міцніше ніж до цього, але було вже пізно, я грубо відштовхнув друга, та кількома великими кроками підлетів впритул до вилупка.

— Клоуне, ти попутав береги. Будеш так розмовляти зі своїми подружками-повіями. А тут вафельницю завали, поки зуби на місті й кістки цілі. Бо татко тебе по шматках забиратиме, якщо не зупинишся,  — приблизно так я звернувся до гостя, якщо трохи додати цензури.

Покидьок просто розсміявся:

— А ти смішний пес. На тобі за те, що розвеселив свого пана, — він швирнув мені під ноги зелену банкноту.

Це стало останньою краплею. Спочатку він принизив Лізу, а тепер спробував опустити мене перед нею. Я швидко заламав той непотріб і затягнув у підсобку. Олег знову намагався мене зупинити, але я відрізав: «Або ти мені допомагаєш, або відійди вбік і не заважай». Грива вилаявся, але здався перед моїм напором і відступив.

Минуло, напевно, не більше хвилини, коли я отямився. Підсобка була забризкана кров’ю, на підлозі валялися вибиті зуби, а мажор шкірився одним оком, бо друге вже не відкривалось.