Глава 3

— Артуре, випий води, — лікар наполегливо протягнув мені пляшку з мінералкою.

Минуло кілька хвилин відтоді, як я урвав розповідь, втупившись порожнім поглядом в одну точку перед собою.

Я зробив ковток. Другий. Третій. Наче ця історія залишилась далеко в минулому. Зараз Яна зникла, а ще треба знайти того покидька Кирила…

— Артуре, якщо потрібно, можемо зробити перерву, — люб’язно запропонував Михайло Іванович.

— Я в нормі, продовжимо, — сухо відповів я.

***

Крізь вузьку щілину дверей я дивлюся на Лізу, відчуваючи, як миттєвий спалах надії з хрустом розбивається об реальність. Вона повільно знімає ланцюжок. Двері відчиняються повністю — і реальність з усього маху кидає мене об асфальт.

Надія згорає за секунду. На порозі стоїть зовсім інша Ліза. Стара домашня футболка висить на ній, як на скелеті. Вона смертельно бліда, а глибокі темні кола під очима здаються чорними провалами на виснаженому обличчі. Місяць у постійному тваринному страху перед людьми Діда просто випив з неї всі сили, висушив її зсередини.

Я застигаю, не в силах зробити навіть вдих. Хотів щось вимовити, але з рота вирвався лише потворний кривавий хрип, а по підборіддю знову поповзла гаряча цівка моєї власної крові. Моє обличчя, перекошене й набрякле титаном, було брудним від порохової гарі, а з рота тхнуло залізом.

Ліза не кричить. Вона просто повільно відступає вглиб темного коридору, наче перед нею відкрилися двері в Пекло. Обіймає себе за лікті й тремтить. В її очах немає ні полегшення, ні вдячності. Там застигло таке глибоке знесилене заціпеніння, що мені стає холодно. Ліза опускає погляд на мій важкий черевик, носок якого густо заляпаний свіжою брудною кров’ю мажора.

— Що ти знову накоїв, Артуре?.. — її голос був ледь чутний, розбитий вщент. Дівчина підводить на мене очі, повні крижаної огиди. — Твої руки… ноги. Ви знову влаштували там бійню? Через мене?

Я заперечно мотнув головою, намагаючись зробити крок через поріг, але Ліза лише тихо, змучено виставляє долоню вперед, заплющуючи очі.

— Не треба. Прошу тебе, не заходь. Мені начхати на вашу відплату. Те, як ви вирішуєте проблеми… це дикунство. Ви всі однакові. Я просто хочу забути цей бруд. Забути, що весь цей кримінальний жах взагалі існує.

Вона не проганяє мене прямо, не кричить і не зачиняє двері під носом. Вона просто тихо, безпорадно тягне ручку дверей на себе, відгороджуючись від мене, як від нічного кошмару. Клацнув замок.

І в цей момент усередині мене щось хруснуло. Навпіл.

Я залишаюсь стояти на темному майданчику. Всередині мене з кришталевим дзвоном руйнувався останній місток із нормальним життям. Їй було байдуже, що Олег лежить у землі. Їй було байдуже, що я майже місяць гнив у підвалі й продав себе Шефу в рабство, щоб її не розчавили. Ліза бачила лише брудні методи кримінального світу й таврувала мене разом із ними. Сама суть моєї пожертви була для неї просто шизою зацикленого психа. Вона отримала свою безпеку, але її нудило від ціни, яку довелось заплатити.

Я повільно спустився під’їздом, тримаючись за стіну, і сів на переднє сидіння машини. Шеф мовчки ввімкнув передачу. Ми виїхали з темного двору на порожню нічну трасу.

Він мовчав хвилин п’ять, зосереджено дивлячись на дорогу. Потім сухо, без жодної іронії чи повчання в голосі, вимовив:

— Побачив? Дід мертвий, загрози немає, гроші та документи твоїй дівчині мої люди передали. Угоду виконано. Але ти для неї тепер такий самий виродок, як і ті, що забили Олега. Це факти, спортсмене. Прийми їх. Тепер ти мій повністю.

Я нічого не відповів. Просто дивився на нічні ліхтарі за склом, відчуваючи, як цівка крові засихає на підборідді. Сперечатись не було сенсу — Шеф просто озвучив те, що я щойно прочитав у очах Лізи.

Машина зупинилась біля нової багатоповерхівки на околиці міста. Шеф дістав із кишені ключі й кинув мені на коліна.

— Дванадцятий поверх, квартира сімдесят сім, — буденно сказав він. Твоє старе житло тепер під наглядом ментів Діда, туди не потикайся. Наступні три дні сиди тут, виспись і морально підготуйся. Лікарі зачекались, будуть збирати твоє обличчя заново. Попереду багато роботи.

Я забрав ключі й вийшов у ніч. Нова квартира була порожньою, стерильною і чужою.

Шефу було набагато простіше контролювати кожне моє переміщення, оселивши мене у своєму гнізді. Але тоді мені було байдуже.

Цей висновок, як і всі інші, залишився глибоко в моїй голові. Розповідати Михайлу Івановичу про те, що я з першої секунди бачив стіни нової квартири як елітні вольєрні ґрати, було б дурістю. Лікарю я просто кивнув, підтверджуючи, що отримав ключі.

Я зайшов усередину і впав на матрац не роздягаючись. У підвалі промзони тиша була важкою, як бетонна плита, вона випалювала мізки. А тут, на дванадцятому поверсі, панував зовсім інший спокій — порожній, мертвий і стерильний. Я вперше за місяць заснув без запаху сирості та бензину.

У понеділок лікарі Шефа забрали мене на капітальний ремонт.

Складна повторна операція тривала кілька годин. Мені знову ламали неправильно зрощені кістки, вичищали ясна й фіксували щелепу новими, дорогими титановими пластинами. Коли за три тижні з мого обличчя нарешті зняли останні медичні пов’язки, я довго дивився на себе в дзеркало стерильної палати.

На мене дивився чужинець. Хірурги повністю повернули обличчю функціональність, але з нього назавжди зникла колишня відкритість та пацанська простота бійця ММА. Риси загострилися, погляд став важким, холодним і застиглим, а вздовж лінії щелепи проліг ледь помітний жорсткий шрам. Я розумів: якщо люди Діда колись і перетнуться зі мною на вулиці, вони навряд чи впізнають хлопця з казино. Але справа була не в пластиці. Вони б не впізнали мене просто тому, що того колишнього Артура більше не існувало. На його місці залишилась порожня, випалена зсередини оболонка.