Глава 4

— Тиск підскочив, але зараз уже падає, Артуре. Дихай глибше, — Михайло Іванович зняв манжету тонометра з моєї руки і згорнув її в рулон.

Денне світло з вікна різало очі. Подушка під потилицею була гарячою від поту, а в голові гуло — реальність поверталася повільно, витісняючи спогади про підвал, де я вперше за чотири роки усміхнувся.

Я опустив погляд на свою руку, що лежала на ковдрі. На мізинці все так само глухо й важко сиділо срібне кільце. Глибока подряпина ховалася з внутрішнього боку, втиснута прямо в шкіру, тому намацати її зараз було неможливо. Але я знав, що вона там. Ця подряпина не дасть забути, що я маю зробити, навіть якщо я остаточно збожеволію.

— Тобі потрібен повний спокій, — повторив лікар.

— Все гаразд. Я готовий продовжити, — монотонно відповів я.

Я спробував розімкнути зуби — скроню знову смикнуло знайомою судомою. Чотири роки минуло, а залізо під шкірою досі нагадувало, чим закінчуються помилки. Контраст із теперішнім безсиллям був надто гірким, і думки самі повернулись у ті перші дні, коли я ще вірив, що все тримаю у своїх руках.

***

Квартира на дванадцятому поверсі мала стати для Яни фортецею. А стала золотою кліткою.

Я грав у джентльмена: купував їй дорогі сукні, які вона нікуди не одягала, французькі парфуми, найкращу їжу, яку привозили мої пацани. Ба більше — я з власної кишені погасив Шефу борг її придурка-брата. Понад сто тисяч доларів. Коли я забрав у биків документи й пообіцяв особисто вирішити питання, у мене не було іншого виходу. Я просто виклав Шефу всю суму. Я хотів, щоб дівчина дихала вільно. Щоб усе те лайно, в якому я крутився щодня, її ніколи не торкалось. Яна була моєю чистотою серед непролазного бруду.

Але вона переважно мовчала. Яна сиділа на підвіконні, обхопивши коліна, і годинами дивилась на місто крізь панорамне скло. Бездоганна. Але застигла, мов крига.

Коли я підходив ближче, вона не здригалася, ні. Дівчина просто кам'яніла, дивлячись крізь мене своїми великими порожніми очима. Я знав, як ламати чужий опір, як перемагати силою. Але проти її заціпеніння в мене не було жодних прийомів. Я дивився на тендітний профіль Яни і відчував, як усередині все стискається від дивного, не знайомого мені раніше тепла, яке майже одразу переростало в глуху звірячу параною. Я намагався заспокоїти власні нерви: вона просто чужа в моєму світі. Нічого, звикне. Треба просто дати їй час.

Я ненавидів мобільні телефони. Жорстко, на фізичному рівні. Ця відраза засіла в голові ще з часів двох переломів, коли лікарі зшивали моє обличчя титановими скобами. Після другої операції розмовляти стало значно легше, м'язи нарешті відпустило, але старий рефлекс нікуди не подівся. Мене досі висаджувало, коли в слухавці перепитували чи змушували повторювати слова. В реальному житті мені не треба було багато говорити — вистачало міміки, жестів чи просто погляду. Крім того, у Шефа були свої правила безпеки. Для роботи існували копійчані кнопкові «Нокіа», які мінялися щотижня: сухі, зашифровані СМС без імен і зайвих знаків. Ніякого цифрового бруду.

Але заради Яни я зламав власне правило.

Я купив їй дорогий смартфон, а собі — такий самий, щоб просто бути на зв'язку. І це стало моєю персональною петлею.

Одного вечора крига ніби скресла. Я обережно запропонував виїхати в місто повечеряти, і Яна раптом кивнула. Вона навіть надягла одну з тих суконь. Ми сиділи в напівпорожньому ресторані біля річки, Яна тихо розповідала щось про своє дитинство, і вперше за весь час її погляд не був порожнім. Вона дивилася на мене. Жива, справжня. Тоді мені здалось, що вся ця стіна між нами нарешті впала, а за один цей її погляд можна було віддати все.

А наступного дня все перетворилось на попіл.

Я поїхав вирішувати чергове питання за дорученням Шефа і вперше зловив себе на тому, що кожні п'ять хвилин гарячково перевіряю екран. Писав Яні, дзвонив — глуха тиша. Дві галочки в чаті ставали синіми, але телефон мовчки лежав на сусідньому сидінні. Ця невизначеність вибивала ґрунт з-під ніг. Весь день мене ламало від цього очікування, звична холоднокровність випарувалася.

Яна повернулась до квартири лише пізно вночі. Пройшла повз мене у вітальню, навіть не роззуваючись, і знову застигла біля підвіконня, обхопивши коліна. На моє питання, де вона була і чому не відповідала, Яна навіть не повернула голови.

— Я втомилась, — сухо кинула вона в панорамне скло. — Мені треба було побути на самоті. Не чіпай мене.

Всередині хитнулася глуха безпорадна злість від власного безсилля. Мене просто виставили за двері мого власного світу.

***

Я міцно стиснув зуби. Праву скроню прошило різким спазмом, змусивши мене на секунду заплющити очі. Довелось просто зафіксувати подих і перечекати цю судому.

— Артуре, ти замовк. Зробимо перерву? — голос лікаря знову повернув мене в палату.

Я розплющив очі. Біла стеля, денне світло, тонометр на столику. Срібне кільце щільно сиділо на мізинці. Його внутрішня подряпина була надійно захована від чужих очей, втиснута прямо в шкіру. Намацати її було неможливо, але вона ніби обпікала палець самою згадкою про те, як швидко я тоді зламався.

— Ні. Я продовжу? — сухо запитав я.

Михайло Іванович мовчки кивнув, притиснувши ручку до блокнота.

Я знову заплющив очі. Але цього разу спогад вибухнув не німим заціпенінням квартири, а шумом важкої зливи та ревом автомобільного двигуна.

***

Дощова ніч безжально розмивала ліхтарі за склом. Я сидів у салоні заведеної машини, до болю вчепившись пальцями в кермо. Лобове скло швидко затягувалося паром від мого гарячого, уривчастого дихання. Серце калатало в скаженому, збитому ритмі — йшла третя доба без сну. Жорсткий, убивчий хімічний марафон. Нервова система була на межі. Я вже чітко відчував, що Яна вислизає, я втрачаю її остаточно.