Глава 7

Михайло Іванович тицьнув ручкою в блокнот і закрив його. Глухий звук обірвав спогад, повертаючи мене в стерильну тишу палати.

— Зручно, — тихо промовив лікар. У його голосі не було іронії, лише чистий, професійний інтерес. — Кирил з'являється саме тоді, коли ти загнаний в кут. Він озвучує твої найтемніші думки, підштовхує до насильства... Чи не намагаєшся ти зараз, Артуре, просто перекласти на нього відповідальність за власну агресію? Мовляв, це Кирил тебе підмовив, а ти просто не встояв?

— Я нічого ні на кого не перекладаю, — глухо відповів я. — Я знаю свої гріхи. І з Яною... з Яною все теж пішло шкереберть виключно через мене.

***

Мені тоді так відчайдушно хотілося втримати ту дивовижну, ніжну близькість, яка накрила нас у той день. Мені здавалось: якщо я оточу її максимальною увагою, якщо візьму на себе всі побутові дрібниці, їй стане легше. Я щиро хотів бути для Яни надійним щитом.

Але я не помітив, як моя турбота стала задушливою.

Я намагався передбачити кожну дрібницю. Вже об одинадцятій ранку міг відправити їй у меблевий салон кур’єра з гарячим обідом із ресторану — просто щоб Яна не забувала поїсти посеред нескінченних прорахунків і замовлень. Мені було важливо знати, що з нею все гаразд, що вона сита й у безпеці.

«Ти як? Усе смачно? Сонце, відпишись, як звільнишся», — я перевіряв екран щогодини. Спершу Яна відповідала теплими смайликами й сердечками, але дні минали… Мабуть, замовники в салоні тиснули сильніше, бо повідомлення ставали дедалі коротшими. Одне слово. Або просто швидкий плюс.

Я наполегливо продовжував гнути своє, думаючи, що допомагаю. Замовляв їй таксі бізнес-класу, хоча вона любила пройтися пішки після роботи, щоб провітрити голову. Наполегливо пропонував заїхати, зустріти, підвезти. Яна була виснажена салоном, фабрики затримували поставки, клієнти виносили мізки, а тут ще й я — зі своїм нескінченним, непробивним «я просто хвилююся, відпочинь».

Усе вибухнуло буквально за пару днів, одного вечора.

Я знову чекав її у своєму авто біля входу до салону. Коли Яна вийшла — бліда, із розпатланим волоссям і важким стосом якихось каталогів під пахвою — я миттєво вискочив назустріч, намагаючись забрати речі.

— Давай допоможу, ти ж ледь на ногах стоїш. Я замовив столик у ресторані, тобі треба відпочити, переключитись...

Яна раптово зупинилась. Вона не виривала речі, не кричала. Вона просто повільно підняла на мене свої сіро-зелені очі, і в них був такий глибокий, смертельний сум, що мені самому стало нічим дихати.

— Артуре, благаю, — її голос затремтів і зірвався на шепіт. — Просто відійди від мене. Хоч на хвилину. Дай мені дихати.

Яна розвернулася, сіла на заднє сидіння першого-ліпшого таксі, що припаркувалось поруч, навіть не глянувши в мій бік. Двері зачинилися з глухим, важким звуком.

Я стояв на тротуарі й дивився вслід червоним габаритним вогням, а в голові з якоюсь огидною, іронічною чіткістю лунали її власні слова. Ті самі, якими вона всього кілька днів тому ділилася зі мною в кав'ярні, посміхаючись крізь крем від вишневого торта: «З тобою я почуваюсь вільною. Мені подобається, що ти не намагаєшся загнати мене в якісь рамки, не контролюєш кожен мій крок і не душиш ревнощами. Це така рідкість зараз — справжня, чиста довіра. Коли людина просто поруч і не намагається перетворити тебе на свою власність»…

Справжній успіх, Артуре. Просто вища школа турботи. Я так панічно боявся втратити цю її «чисту довіру», що власноруч перетворився на персонального конвоїра Яни та перекрив їй кисень.

Але навіть після цього я не зник. Я фізично не міг цього зробити. Моя прив'язаність до неї була сильнішою за будь-який здоровий глузд — це був мій єдиний якір у цьому брудному всесвіті. Проте слова Яни «відійди від мене, дай дихати» налякали мене до усрачки. Багато хто в моєму світі думав, що я взагалі нічого не боюсь. Але то маячня, насправді всі чогось бояться. Легко бути сміливим, коли мова йде не про твої страхи.

Я панічно боявся зробити ще один неправильний рух. Тому я просто вирішив стати невидимим.

Наступні два дні перетворилися на якесь химерне існування двох привидів в одній квартирі. Я більше не писав Яні щогодини, не замовляв кур'єрів і не чекав під салоном. Я взагалі майже не розмовляв. Заходив до кімнати тихо, як тінь, намагаючись не створювати жодного звуку, який міг би її роздратувати.

Єдине, що я дозволяв собі — це мовчки залишити на краю її столу гарячу каву чи якусь дрібну приємність, яку помічав у вітрині магазину дорогою додому. Але навіть у ці секунди всередині все стискалося від липкого, паралізуючого страху. Я затамовував подих, боячись почути роздратоване зітхання. Боявся, що навіть ця дурна чашка кави знову її дістане, знову здасться їй нав'язливою, і я втретє за день почую те саме вбивче «відійди». Поставив — і миттєво назад, у свою тінь.

Якщо вона працювала за столом — я йшов на балкон або сидів у напівтемряві вітальні. Я душив у собі кожне питання, кожен порив підійти й обійняти.

Це було чисте катування. Месенджери мовчали. Яна була зайнята своїм пекельним дедлайном, а я в цій тиші повільно сходив з розуму, випалюючи себе зсередини думками, що я її остаточно втратив. Що мій бруд і моя параноя все зруйнували.

Усе змінилося на третю ніч. На годиннику було далеко за північ. Яна нарешті здала цей клятий проєкт. Я почув, як вона закрила ноутбук, і через кілька хвилин її тихі кроки пролунали в коридорі.

Ми зустрілись на кухні. Я просто стояв біля вікна, дивився на розмиті вогні міста. Вона підійшла майже безшумно — втомлена, згасла, але вже без того гострого роздратування, яке випалило нас обох біля салону. Яна сперлася спиною об стільницю зовсім поруч зі мною, деякий час просто дивилась на темні шибки, а потім тихо зітхнула.

— Вибач мені за той вечір біля салону, — тихо сказала вона, простягнувши руку й торкнувшись моїх пальців. — Я була сама не своя через цей дедлайн, усе просто валилося з рук. Але бачити, як ти останні два дні ходиш по квартирі наче привид... Це було нестерпно, Артуре. Мені так не вистачало тебе.