Глава 5

Михайло Іванович глянув на годинник і коротко кинув:

— Я на обхід, буду за годину.

І, не чекаючи моєї відповіді, вийшов із палати. Я залишився сам.

Двері тихо, майже беззвучно відчинились. Зайшов Влад. Він був блідий, зібраний, очі гарячково бігали, постійно косячись на коридор.

— Ти як сюди зайшов? — хрипко кинув я, не вірячи власним очам. Знаючи Шефа, я був впевнений, що всю зміну охорони жорстко інструктували нікого не пускати.

— З Максом на вході перетер, — кинув Влад, навіть не зупиняючись. — Він мені винен був, от і закрив боржок. Сказав пацанам, що я свій.

Я на мить завмер. Макс — один із найнадійніших псів Шефа, і він щойно ризикнув своєю головою заради Влада. Я ще не встиг оговтатися від цієї новини, як Влад смикнув за край своєї вільної сорочки й витягнув з-за пояса джинсів товсту пластикову папку, яка до цього щільно притискалася до живота.

Я дивився на нього, і пам'ять сама відкинула мене на рік назад, нагадуючи, чому цей хлопець зараз ризикує всім у моїй палаті.

***

Нас тоді затисли на старій автобазі біля порту. Місиво вийшло дурним і кривавим — конкуренти підтягнули пацанів з автоматами. Влада зрізало чергою в перші хвилини, він упав за розбитим КамАЗом, стікаючи кров'ю, а щільність вогню була такою, що голову не підняти.

Старшим на тій зачистці був Палич. Шеф залучав його рідко — тільки коли пахло смаленим і потрібен був його загартований війною досвід. Незламний сивий вовк, який пройшов Афган і вижив у бандитському безмежжі дев’яностих. Палич притиснув пальці до дірки в своєму плечі, спокійно сплюнув кров під ноги й важко відрізав суто по-військовому:

— Валимо через паркан. Малого лиши, він не жилець. Нас усіх тут покладуть через одного трьохсотого.

Будь-хто інший закрив би пельку й побіг, бо слово Палича — закон. Але я дивився, як біля колеса КамАЗа смикається нога Влада. Я заглянув у холодні очі кримінальної легенди, вилаявся крізь зуби, пересмикнув затвор і пішов назад у сектор обстрілу. Палич тоді кричав мені в спину, що особисто закопає мене за непослух, якщо я виживу. Я вижив. Витяг Влада на собі, жодної кулі не зловив, хоч і отримав свою порцію шматків металу, коли вороги з автоматів розносили вщент кузов КамАЗа, і ледь не розтрощив титанові скоби, падаючи на бетон. Палич мене не закопав — поважав силу. Але борг залишився.

***

І зараз цей борг лежав переді мною.

Влад кинув важку папку на ліжко і миттєво змістився до дверей, причаївшись на шухері біля жалюзі.

— Я пробив по ментівських базах усіх, хто проходив по наркотрафіку в місті за останній місяць, — глухо зашепотів він, не зводячи очей зі шпаринки в дверях. — Відфільтрував їх за віком та худорлявою статурою. На ім'я Кирил я забив, стопудово це ліве погоняло або фальшивий паспорт. Шукай по пиках, Артуре. Швидше. Якщо лікар чи хтось ще нас тут зрисує — Палич першим дізнається, що я злив тобі бази. Він удруге твою самодіяльність не пробачить, а мене точно спише як безнадійного трьохсотого. Шукай, бляха, час тисне!

Я вчепився в роздруківки, гортаючи їх одну за одною. Ломка раптово спровокувала сильний головний біль, але я змушував себе не відволікатись.

Двадцяте фото... тридцяте... і ось. Обличчя здалося знайомим. Худорлявий, жилавий, погляд холодний. Я затримав увагу на ньому, і в голові щось клацнуло.

У ту ж секунду спазм вдарив у голову з такою силою, що в очах потемніло. Я підняв погляд від паперів і завмер. Стіни палати кудись попливли. У кутку, біля вікна, стояв Кирил. Спокійний, розслаблений, усміхається дружньо, як тоді.

— На, приклади, попустить, Арте... — його голос пролунав немов з-під води.

Він простягав мені білий згорток. У палаті на коротку мить виразно, до нудоти, запахло свіжим порохом і м'ясом, а в повітрі ледь відчутно промайнув знайомий силует довгого жіночого волосся Яни.

Я простягнув руку до примари, не відчуваючи реальності...

— Артур, трясця, ти куди випав?!

Різкий удар у плече повернув мене в реальність. Я здригнувся, ледь не впустивши папку. Влад стояв наді мною, вчепившись у мої плечі залізною хваткою. Його обличчя було напруженим, очі — повні тривоги за мене.

— Ти що, зовсім поплив? — хрипко запитав він, пильно вдивляючись у мої очі. — Дивись на мене. Сюди, Артуре!

Я важко вдихнув, намагаючись сфокусуватися на його обличчі. Минуло кілька секунд, поки мозок нарешті вирівняв картинку. Палата. Лікарня. Влад.

— Галюцинації? — коротко кинув він, уже розуміючи відповідь.

— Схоже на те, — я витер піт з чола тремтячою рукою. — Голова болить так, що дах їде.

Я знову глянув на фотографію, яку тримав у руках. Придивився. Це був не він. Просто якийсь інший хлопець із бази. Це була банальна гарячка. А Кирил досі залишається в моїй пам’яті сліпою зоною.

Я відкинув папку на ліжко і важко впав на подушку.

— Все, — видихнув я. — У такому стані я нічого не знайду. Мій мозок просто підсовує мені картинки, які хоче бачити. Ми тільки дарма гаємо час.

Влад миттєво підхопив папку, закрив її та знову спритно сховав під сорочку, притиснувши до живота. Жодного зайвого руху, жодної паніки.

— Тоді забираю це з собою, — сказав він, уже стаючи в бік дверей. — Тут це точно не можна лишати.

Я кивнув, розуміючи, що він правий.

— Владе, йди, — сказав я, дивлячись йому в очі. — Якщо сюди хтось завалиться, а ти тут — нас обох закопають. Ти зробив більше, ніж міг. Дякую.

Влад на мить зупинився, подивився на мене з сумішшю болю і поваги, а потім коротко кивнув:

— Тримайся, спортсмене. Я щось придумаю. Побачимось.

І він зник так само тихо, як і з’явився, залишивши мене наодинці з головним болем та примарами.

Тепер я знав: я не можу довіряти власній пам'яті, поки голова розколюється від болю. Але Влад — це той, на кого можна покластись. Тепер головне — дочекатися, поки відпустить напад, щоб почати думати ясно.