Глава 9

Важка сиза ніч накрила клініку. Михайло Іванович зайшов до моєї палати пізно, далеко за кінець робочого дня. Його обличчя в тьмяному світлі нічника здавалося вирізаним із сірого каменю — втомленим і нерухомим.

Він мовчки набрав у шприц густу прозору рідину. Мені було абсолютно все одно. Думками я досі блукав серед шуму того концерту, перед очима все ще пульсували сценічні вогні, та в моїх обіймах була Яна. Тому ця голка не викликала навіть натяку на страх чи протест. Мені було байдуже, чим саме мене обколють — аби тільки не заважали триматися за ці рятівні залишки спогадів.

— Це снодійне, Артуре, — тихо сказав лікар, протираючи моє плече холодним спиртом. — Тобі треба поспати. Завтра вранці я прийду з результатами твоїх аналізів. І ми все вирішимо. Скоро тобі стане краще.

Укол віддався тупим, розлитим холодом під шкірою. Я заплющив очі, намагаючись прогнати липкі думки про Яну, але замість рятівного сну миттєво провалився у справжнє хімічне пекло.

Моє тіло заціпеніло на ліжку, перетворившись на важкий неслухняний камінь, але серце шалено заходилося під двісті ударів, намагаючись пробити ребра. Горло стиснув сухий гарячий спазм, а по щоці потекла цівка слини. Я перестав розуміти, де реальність, а де марення — межа між ними просто стерлась.

Я знову йшов у густому, як молоко, тумані. Ноги були наче залиті бетоном. Попереду тонким силуетом маячила вона — Ліза. Я задихався від дикого страху за її безпеку. Паніка випалювала груди. Точно так само, як чотири роки тому, коли вона викрила моє переслідування і втекла у темряву.

— Лізо! Зупинись! — намагався крикнути я, але з горла виривався лише безглуздий глухий хрип.

Раптом туман попереду розступився, вихопивши яскравим, майже театральним променем світла круглу оазу. Але Ліза не бігла. Вона застигла в самому центрі цього світлового кола, сидячи на місці круп'є за великим, обтягнутим зеленим сукном покерним столом.

Ліза сиділа там з тією самою вихованою, холодною поставою, як у тому проклятому казино, з якого колись почалося моє падіння. Її обличчя було блідим і непорушним, наче мармурова маска, а порожні очі дивилися крізь мене. Лише її тонкі пальці рухалися з моторошною, автоматною чіткістю, зводячи і розводячи карти. Вона повільно, з сухим механічним шурхотом тасувала колоду. Цей звук лунав у моїй голові в унісон із глухими, важкими ударами пульсу у скронях — наче секундомір, який відраховував останні хвилини мого життя.

На місцях гравців уже чекали. Я застиг як вкопаний, відчуваючи, що по спині біжить крижаний підшкірний дриж. За цим столом зібралось усе моє минуле, яке я так відчайдушно намагався поховати.

На своїх стільцях сиділи: Дід, мажор із пробитою головою, з якої на сукно цівкою текла темна юшка, Василь Андрійович — начальник охорони казино, Шеф, лікар Михайло Іванович, Кирил у чорній кепці, та той самий останній суперник з Октагону.

Але коли мій погляд упав на восьме крісло, дихання остаточно перехопило. Там сиділа Яна.

Вона принесла з собою ту саму німу, мертву тишу, якою зустрів мене наш останній світанок — у той проклятий день, після якого все моє життя розлетілося на шматки, а сама Яна і Кирил просто випарувалися, лишивши мене самого в цьому пеклі. Але зараз вся її постать здавалася зробленою з крихкої білої порцеляни. Нерухома, з опущеними плечима, Яна дивилася на свої порожні долоні, де зазвичай була моя рука. На її точених пальцях не було того срібного кільця, яке вона майже ніколи не знімала.

«Де вона його діла? — опік мене злий, хворобливий здогад. — Викинула? Залишила в іншому місті? Краще б мені на згадку віддала… Але ні, у мене на пальці лишився тільки довбаний перстень покидька Кирила».

Я відчував, як цей чужий, брудний метал випікає мені шкіру на пальці, наче тавро. Яна сиділа тут, як мій головний примарний скарб, який я вже програв, але все ще відчайдушно намагався відіграти назад.

Слово взяв Дід. Він недбало відкинувся на спинку стільця, випустивши з рота хмару сигаретного диму, яка миттєво змішалася з туманом.

— Чого стоїш, спортсмене? — хрипко, з мерзенною посмішкою запитав він. — Бачиш, якраз дев'яте місце вільне. Сидимо всі, тебе одного чекаємо. Ми-то ладно, але ти й дівчат змушуєш чекати. Не по-пацанськи. Сідай, забудемо старі образи, розкинемо кілька роздач...

«Кілька роздач» — луною віддалось у моїй голові. Стара філософська брехня нашого світу. Вони завжди кажуть про «кілька», щоб заманити тебе в гру, хоча кожен за цим столом знає: усе вирішить одна-єдина. Фінальна.

Кирил, який до цього мовчки крутив у пальцях пластикову фішку, різко підняв голову. Його обличчя під козирком кепки все ще тонуло в густій, непроглядній тіні, лишаючись для мене абсолютно сліпою плямою. Але крізь цю темряву раптом прорізався хижий оскал — білий, голодний і надто широкий.

— Та годі вже ламатись, Арте! Перед першою дозою ти так не вагався. Бачиш, усі зібрались. І мертві, і живі, і ненароджені.

Фраза Кирила про «ненароджених» різанула слух. Дурний недоречний пафос — ніби цей виродок вирішив випендритися Шевченком посеред нашого персонального Пекла.

У наступну мить злість і параноя взяли гору. Бійцівські рефлекси спрацювали самі: я сіпнувся вперед через стіл, вкладаючи всю вагу у важкий нищівний правий оверхенд прямо в голову Кирила, щоб розмазати цю тварюку по сукну.

Але мою руку на півдорозі жорстко, залізними лещатами, перехопив Шеф.

— Ти вже створив мені достатньо проблем, спортсмене, — холодно, без жодних емоцій процідив він, дивлячись на мене знизу вгору. — Тут світський вечір. Руками не розмахуємо. Сідай за стіл.

— Заспокойся, Артуре, — м'яко, професійним тоном психіатра, додав Михайло Іванович. — Ми все вирішимо. Скоро все закінчиться. Сідай.

Я відчув, як невидима колосальна вага чужої волі притискає мене до землі. Протистояти їм усім не було сил. Я підкорився. Повільно підійшов і сів на порожнє дев'яте місце.

І щойно я торкнувся стільця, над моїм вухом раптом пролунав тихий рідний голос: