Пролог

Як же паскудно, не встиг прокинутись, а вже так ламає. Простирадла мокрі від поту, тіло наче не моє, а в голові — отруйна суміш з густого диму та нав’язливого бажання. Якщо сьогодні знову не отримаю дози — точно поздираю зі стін та з’їм ці кляті шпалери того довбаного заспокійливого кольору. Та кого взагалі так можна заспокоїти? Я із сумом подивився через штору у вікно, звідки дмухав легенький літній вітерець. Але дмухав через масивні ґрати на вікнах, які виглядають так, наче без болгарки їх не знімеш. Але то насправді дурня, навіть у такому жалюгідному стані моїх бойових навичок із головою вистачить і на санітарів, і на тих озброєних биків, яких шеф поставив мене охороняти. Навіть якщо в них є інструкція у разі чого одразу стріляти на ураження — я все одно звідси вийду через головний вхід, а вони підуть прямо до Пекла. Але вийти то я вийду, та що далі? Навряд чи на волі протягну навіть добу. То все ж таки сьогодні на обід шпалери?

• Привіт, Артуре. Як почуваєшся? — двері палати відчинилися, і до мене завітав непримітний чоловік років п’ятдесяти у білому халаті.
• Бувало й краще, — роздратовано відрізав я.
• Я Михайло Іванович. Психіатр, психолог, нарколог, — спокійним тоном представився чоловік.

Я нічого не відповів, начхати мені, як там його звуть, і що у нього в дипломі написано. Тим часом лікар продовжив:

• Твої люди вельми стурбовані твоїм нинішнім станом, Артуре, тому попросили за тобою наглянути. Не переживай, я розумію тонкощі твоєї професійної діяльності, поліція нічого не дізнається.

Я досі мовчав, а Михайло Іванович дістав пляшку мінералки, налив води у пластиковий стакан та протягнув мені. Я спробував піднести склянку до рота, але рука здригнулася, стакан випав, а вода опинилася на моєму ліжку. Лікар співчутливо поглянув на мене, показав жестом на пляшку, та я знесилено кивнув. Тоді він сам потроху налив води мені до рота, і я нарешті зміг втамувати хоча б звичайну спрагу.

• Дякую, а то мене зовсім попаяло, — тихо сказав я лікарю.
• Не зважай, буває, я і набагато гірше бачив, — посміхнувся він у відповідь.
• То що від мене потрібно? — я зрештою погодився співпрацювати.
• Спробуй розказати як дійшов до такого життя. Як ти сам це відчуваєш.
• Гаразд.

Я тремтячими руками узяв із тумби поряд з ліжком срібне кільце, трохи покрутив його та одягнув на мізинець.