Глава 8

Гітарний вступ розітнув гул натовпу, і стадіон вибухнув тисячами голосів. Яна миттєво обернулась до мене, її обличчя спалахнуло диким, чистим захватом. Вона схопила мої долоні, змушуючи погойдуватися разом із нею.

Зі сцени полетіли перші акорди пронизливої історії про сучасну Джульєтту — пісні про те, як катастрофічно мало залишилося справжнього навколо, і як важко мовчати, коли світ котиться під трибуни.

Навколо нас вирувало шалене людське море, миготіли сині й фіолетові промені софітів, але весь цей гігантський простір раптом стиснувся до розмірів її очей. Яна закинула руки мені на шию. Вона дивилася на мене з такою безкомпромісною ніжністю, що мій внутрішній контроль знову дав тріщину. Я відчув, як крига всередині мене, яку я нарощував роками на службі у Шефа, швидко тане. Музика кричала про те, що вона — єдина, хто здатна нас змінити. І я вірив цьому.

Музика підхоплювала натовп, підіймаючи його на першу хвилю приспіву. Яна притислася своїм лобом до мого, і я заплющив очі, просто вбираючи її тепло, її запах, ритм її дихання.

Хрипкий голос Вакарчука линув над стадіоном, малюючи образ засніженого балкона Джульєтти, де настала люта зима, поки всі навколо твердять, що кохання вже давно втратило свою колишню силу.

Я усміхнувся — вперше за останні наші пару днів не штучно, а щиро. Нахилився і поцілував її в ніс, а Яна тихо й довірливо сховала обличчя в мене на грудях. У голові знову промайнула божевільна для мого світу думка: «Все добре. Ми впораємося. Жодне лайно з мого минулого її не торкнеться».

Зі сцени котилися відчайдушні зізнання про бажання втекти від цілого світу, сховатися поруч із нею — втекти навіть від самого себе. Вакарчук надривався, оголюючи кожне слово, і цей сенс бив прямо в мої думки. Вона дійсно рятувала мене. Від Шефа, від брудних грошей, від параної. «Саме так, — подумав я, міцніше стискаючи її талію. — Втекти від самого себе».

Натовп підхоплював надривний приспів про зимове мовчання Джульєтти, здіймаючи руки до неба. І саме на цих повторах, коли музика вийшла на максимальний емоційний пік, наша кришталева ідилія розлетілася в тріски.

Яна раптом сіпнулась і відсторонилася. В кишені її куртки завібрував телефон. Вона дістала його, екран спалахнув блідим світлом, вихопивши її профіль із напівтемряви фан-зони. Вона швидко пробігла очима по рядках, її пальці замиготіли по склу, і раптом... Яна голосно, абсолютно щиро засміялась.

А з колонок якраз котилися гіркі слова про те, що сьогодні все не так, що вікові вороги Монтеккі й Капулетті давно стали однією родиною, а кохання — штука тимчасова, яка рано чи пізно минає.

Цей сміх прозвучав для мене як удар кастетом у зуби. Навколо ревів стадіон, трек котився до фіналу, а Яна сміялася, дивлячись у цей клятий екран. Посміхалася комусь, хто був там — за межами нашого всесвіту. Комусь, з ким їй зараз було легше, ніж зі мною. Слова про те, що все минає, які щойно пролунали з колонок, стали воронкою, куди затягувало залишки мого глузду.

Параноя рванула з ланцюга. Серце заколотилося десь у горлі. Кисень миттєво закінчився.

Зі сцени котився останній, божевільний заклик до Джульєтти, яка мовчить на своєму холодному балконі, а я вже не міг дихати.

— Я в туалет, — хрипко кинув я їй під цей фінальний дикий викрик вокаліста.

Яна навіть голови не підняла від екрана, просто кивнула на автоматі. Це був фінал. Під останні згасаючі акорди я розвернувся і, пробиваючи ліктями дорогу крізь щільні ряди людей, майже побіг до сірого бетонного виходу під трибуни.

Сірий холодний бетон підтрибунних лабіринтів зустрів мене гробовою тишею. Всі були в чаші стадіону. Я влетів у громадський туалет, штовхнув перші ліпші двері кабінки, впав на унітаз і затиснув голову руками. Мене трясло так, наче через тіло пропускали струм. Дихання було рваним, перед очима плавали чорні плями.

Стіни над головою, збудовані з тисяч тонн моноліту, раптом глухо завібрували — стадіон нагорі синхронно підстрибнув. З вентиляційної решітки, пробиваючись крізь товщу бетону, донісся старий важкий гітарний риф. Сирий чистий рок із далекого минулого життя. А за ним — хрипкий пронизливий голос Вакарчука, який затягнув свій перший легендарний хіт про те, що тепла зима буває лише там, де нас немає. І що нам туди не треба.

«Там не падає зима, — луною віддалося в моїй голові. — А в мені падає». Мене сковував такий лютий холод, що зуби цокотіли. Образ Яни та її сміху в телефон крутився перед очима, як розпечене лезо.

Цей внутрішній біль став нестерпним. Бажаючи заглушити його бодай чимось, повернути собі контроль, я замахнувся і з усієї сили кілька разів поспіль вгатив кулаками в шорстку бетонну стіну кабінки. Сірий моноліт навіть не здригнувся. Шкіра на кісточках миттєво лопнула, але я не відчув абсолютно нічого — фізичний біль просто не міг пробитися крізь той хаос, що творився в голові. На бетоні залишилися темні вологі мазки. Я затамував подих, тупо дивлячись на власну кров, і саме цей дикий, ритмічний стукіт привернув увагу ззовні.

Раптом двері кабінки з гуркотом відчинились. Я здригнувся і підвів дикий, очманілий погляд. На порозі, тримаючись рукою за одвірок, стояв якийсь пацан. Жорстке люмінесцентне світло з туалетного коридору било йому прямо в потилицю, випалюючи мені сітківку й перетворюючи його голову на суцільний темний силует. Риси повністю потонули в глухій тіні.

А з вентшахти прямо над нами глухо валило продовження пісні — про дивний світ, де всі ходять на головах і вічно шукають тих, хто лишився поза грою, запитуючи, де ж ми є.

— Ну ти й розклеївся, братуха. Засув засунути забув, сидиш тут, як побитий пес, — з темряви силуету донісся його на диво впевнений, трохи глузливий голос. Пацан упевнено пройшов всередину, без церемоній зачиняючи за собою двері й відрізаючи нас від світу. — Я Кирил, до речі. Будемо знайомі.

Але навіть у тісній кабінці його обличчя лишалось розмитою плямою. Моє тунельне бачення через паніку так здавило скроні, що я бачив лише його руки.