Глава 11

Темрява під повіками була гарячою, важкою, прошитою червоними спалахами. Конвоїри біля дверей дихали розмірено й ліниво, їхній тихий шепіт долинав мов з-під товщі води. Я лежав нерухомо, втиснувши потилицю в жорстку лікарняну подушку. Повільно підняв ліву руку, пальцями правої намацав срібний обідок на мізинці й обережно стягнув його через суглоб.

Перевернув метал у пучках пальців. Провів нігтем по внутрішній стороні. Глибока, потворна подряпина.

Цей ледь чутний звук, з яким ніготь зачепився за борозну, раптом пролунав у моїй голові, як гострий металевий скрегіт сталі об гранітний край кухонної мийки.

Яскраве світло залило нашу кухню. З того концерту минуло вже кілька днів, але в повітрі для мене все ще тримався солодкий затишний шлейф абсолютної ідилії. Яна мила посуд, щось тихо наспівуючи собі під ніс. Раптом її рука ковзнула, важка керамічна чашка вирвалась, і срібне кільце на її вказівному пальці пронизливо й різко скреготнуло по каменю.

— Ой, — тихо зітхнула Яна, розглядаючи глибоку рвану подряпину, що понівечила гладеньке срібло. — Шкода як... Така гарна річ була. Ну нічого, Артурчику, це ж просто дрібниці. Ідеального все одно нічого не буває, головне — що ми цілі.

Я не вимовив ні слова докору. Просто підійшов ззаду, закриваючи собою світло, і спокійно накрив її мокрі долоні своїми. Мої руки повністю заблокували її пальці — без жодного тиску чи грубості, але так, що Яна більше не могла зробити жодного самостійного руху. Обережно забрав у неї вологу губку й застиг, дивлячись на її руку.

Свіжий шрам на металі холодно зблиснув, і в мене всередині все моментально стислося від раптового дикого переляку. В голові спалахнула хвороблива думка: якщо вона так легко, через звичайну недбалість, нівечить свою улюблену річ... то що колись буде з моїми почуттями? З нами? Холод, що раптом розлився грудьми, змусив мене шукати її тепла. Мені відчайдушно захотілося закрити Яну собою від усього світу, вберегти від будь-якої, навіть найменшої помилки. Я притиснувся ще щільніше до її спини, зариваючись обличчям у її м'яке русяве волосся.

— Кохана, обережно, — тихо сказав я їй на вухо. — Тобі не треба цього робити. Іди відпочинь, я сам усе закінчу. Тобі взагалі ні про що не треба турбуватись. Я все владнаю.

Яна завмерла. Вона не намагалася вирватись, але я відчув, як під моїми долонями задерев'яніла кожна жилка в її тілі. Яна повільно повернула голову й подивилася на мене. В її погляді не було агресії — там панувала глибока, безпорадна втома людини, яку щойно позбавили права навіть помити за собою посуд. Вона м’яко, але наполегливо вивільнила свої пальці з моїх рук і мовчки вийшла з кухні.

Шурхіт її босих ніг по ламінату... Він не зник. Він просто перетік у зовсім інший вечір... Вечір, коли моя параноя вперше пустила справжні отруйні метастази.

Яна повернулася додому пізно. На дві години пізніше, ніж зазвичай. Я сидів у кріслі в передпокої, затиснувши в кулаці телефон, екран якого згасав і спалахував від моїх власних невідправлених повідомлень. Весь цей час всередині мене все вило від напруги, я буквально смикався від кожної вібрації, намагаючись втримати свій залізобетонний режим ідеального хлопця.

Яна зайшла — втомлена, але з якоюсь живою незвичною іскрою в очах. Побачивши мою кам'яну подобу в напівтемряві, вона занепокоєно, але тепло усміхнулася. Підійшла ближче й легенько скуйовдила моє волосся.

— Артурчику, ну чого ти такий геть пришиблений сидиш? — тихо спитала Яна, заглядаючи мені в очі. — Постійно телефон у руках, напружений такий... Тобі твій Шеф за що такі бабки платить, га? Щоб ти ночами не спав і через кожне мовчання в месенджері так сильно переживав? Ну годі тобі, не накручуй себе через дрібниці. Розслабся, мій великий боєць, я ж просто працювала.

Яна роззулася й пройшла до кімнати. Вона була абсолютно чистою переді мною, і саме від цього ставало ще страшніше.

— Ми сьогодні так довго затрималися через новий проєкт, — Яна втомлено опустилась на диван. — Але господар салону... знаєш, він так мені допоміг із цими складними ескізами. Я спочатку так панікувала, а він такий спокійний, уважний. Сів поруч, годинами розказував мені про всі ці текстури диванів, заспокоював... У нього якась така мирна енергія, Артуре. Мені цього так не вистачало останнім часом.

Усередині мене все спалахнуло хворобливим, нищівним вогнем. Мій мозок, отруєний параноєю, миттєво збожеволів і почав викручувати її слова, перетворюючи їх на чужий, презирливий голос: «Ти реально такий наївний, Артурчику? Думаєш, він там тільки про текстуру диванів з нею розмовляє, поки ти під кулями бігаєш?»

Я мовчав, заціпенівши посеред кімнати й так сильно стиснувши зуби, що у вухах задзвеніло. Хотілося заплющити очі, втекти від цього навалу думок. Яна зауважила мою раптову мовчанку, дістала з кишені білу візитівку цього господаря салону й просто поклала її на журнальний столик.

— Сонце, ну ти чого? — лагідно спитала вона. — Ну затрималася, ну буває. Давай просто побудемо разом, я дуже втомилась.

Я змусив себе кивнути й навіть видавив подобу м'якої посмішки, хоча в грудях уже все випалювало живцем.

— Так, маленька. Вибач, я просто втомився на роботі, — мій голос звучав абсолютно рівно. — Я зараз чай поставлю.

Я розвернувся й швидко пішов на кухню, щоб сховати від неї свої руки, які вже починали дрібно тремтіти. Зачинив за собою двері, залишившись у темряві. Навпомацки вчепився в край кухонної мийки, щоб силою вгамувати пальці, важко дихаючи в нікуди.

Треба заспокоїтись, — стукало в скронях. — Просто заспокойся. Стримайся. Спокійно...

Але варто було мені подумки вимовити це слово, як усередині вибухнув суцільний знущальний регіт. Чужий, отруйний голос у моїй голові з презирством виплюнув мені прямо в обличчя:

«Спокійно? Я от перестаю розуміти, ти боєць чи романтик-невдаха? Сидиш тут, розмазуєш соплі. А уяви, кишки того виродка вже могли бути намотані на люстру у вашій квартирі. І не треба ніяких складних розмов. Арте, ти ж давно зрозумів, руками все вирішити набагато простіше».