Глава 10

Я відкрив очі, й ранкове світло змусило мене примружитись. Проте хімічний туман марення швидко розсіявся, поступаючись місцем знайомим білим стінам моєї палати.

Шеф стояв біля відчиненого вікна. Він повільно випускав сизий сигаретний дим на вулицю і про щось тихо, майже без звуку, перешіптувався з Михайлом Івановичем. Помітивши, що я вже не сплю, вони миттєво припинили розмову.

— Доброго ранку, Артуре! Як почуваєшся? — люб’язність Михайла Івановича здалася мені відверто награною.

— Бувало й краще, — відрізав я, намагаючись підвестися на лікті. Тіло ледве слухалось.

Лікар підійшов ближче, тримаючи в руках медичну карту. Його погляд був вичікувальним, як у мисливця, що розставив тенета.

— Артуре, згадай, будь ласка, Коляна. Свого покійного сусіда по парті. Ти ж не весь час був поряд із ним у його останні дні?

Питання прозвучало так несподівано й недоречно, що я на мить завис.

— Ні... ми бачилися не так часто. Він тоді вже торчав по-чорному, рідко з'являвся. Але до чого тут Колян? — я відчув, як у грудях починає закипати глухе роздратування.

— Так я і думав, — тихо зауважив лікар, зробивши якусь помітку в блокноті. — А інших близьких знайомих, які б системно вживали кокаїн, у тебе в житті не було?

— Не пригадую таких. До чого вся ця маячня, лікарю? У мене що, ранковий сеанс у психоаналітика?

Михайло Іванович не звернув уваги на мою іронію. Він нахилився трохи ближче, заглядаючи мені в зіниці.

— Останнє питання. Чи не курив твій сусід по парті червоне Мальборо?

— Курив! — я майже виплюнув це слово. — Він тільки його й курив, поки легені не виплюнув разом із порошком. Але до чого тут, бляха, його сигарети? Яка суть цього допиту?

Лікар зітхнув — важко, майже театрально, і переглянувся з Шефом.

— Все ти правильно здогадався, Артуре. Справа в тому, що ти ніколи не бачив повної, реальної картини кокаїнової залежності та абстиненції. Твій мозок — штука надзвичайно сильна. Тому те, що намалювала твоя підсвідомість під впливом найсильнішого стресу, безсоння та параної, багато в чому збігається з підлітковими спогадами про Коляна. Але є і суттєві відмінності. Я це помітив ще вчора, але треба було впевнитись.

Він простягнув мені тонкий аркуш паперу.

— Оце твої аналізи. Можеш сам ознайомитись. Жодного кокаїну, жодних амфетамінів чи іншої дряні. Ти абсолютно чистий, Артуре. Твоє тіло не знає, що таке наркотики.

Я навіть не подивився на папірець. Світ навколо знову почав злегка хитатись, але вже не від ліків, а від абсурдності того, що я чув.

— Та не потрібні мені ваші папірці, собі на пам’ять залиште! — зло випалив я. — Хочете сказати, що Кирил — якийсь бісів шаман? Що він змусив мене відчувати прихід і ломку від прального порошку чи борошна? Що я сам собі все це вигадав?

Тут від вікна повільно відійшов Шеф. Він кинув недопалок у попільничку. Його обличчя дихало такою залізобетонною холодною іронією, що мені раптом стало по-справжньому ніяково.

— Спортсмене, ти справді думаєш, що ти такий унікальний? — його голос звучав тихо, але кожне слово било як кастет. — Думаєш, мені начхати, що якийсь непотріб за моєю спиною труїть моїх людей і підсаджує їх на наркоту? Ти серйозно віриш у цього свого Кирила? Отямся!

Шеф підійшов упритул до ліжка, дивлячись на мене згори вниз.

— Кирила шукав не тільки ти. А які у мене зв’язки, ти чудово знаєш. Так от: ніхто ніколи не чув і не бачив людини з такими прикметами. Жоден барига на тому пустирі ніколи не ошивався. Ба більше, щоб закрити це питання остаточно, мої хлопці перевернули догори дриґом твою квартиру й твою тачку, поки ти тут слину пускав. І що б ти думав? Нуль. Жодного сліду порошку. Навіть пилинки.

Він зробив коротку паузу, спостерігаючи, як я намагаюся переварити інформацію.

— Але док мені шепнув іншу цікаву річ. Під час свого «тріпу» ти зірвався й купив дві пачки червоного Мальборо. І, за твоїми словами, викурив ледь не половину під час зустрічі з Кирилом. Подивись сюди, спортсмене.

Шеф кивнув на тумбочку поряд із моїм ліжком. Там лежали дві абсолютно цілі, затягнуті в глянцеву плівку пачки червоного Мальборо.

— Одну знайшли в бардачку твого авто. Іншу — на кухонному столі в квартирі. Обидві не розпечатані. Жодного запаху тютюнового диму в салоні твоєї тачки немає і близько. Твій мозок просто запозичив образ сигарет покійного Коляна, щоб добудувати картину твого марення. Час прокидатись, Артуре! Мені потрібен тверезий боєць, а не шизофренік, який б'ється з тінню.

У палаті повисла важка дзвінка тиша. Я дивився на ці дві пачки сигарет і відчував, як земля йде з-під ніг. Невже ліки настільки сильні, що викликали в мене марево такої глибини? Я кілька разів із силою заплющив і розплющив очі, сподіваючись, що зараз палата зникне, і я прокинуся в іншому місці. Але нічого не змінилось.

Раптом мене осяяло. Я гірко, майже полегшено посміхнувся.

— Дякую, що підтримали таким своєрідним жартом, — я спробував видавити кволу посмішку, переводячи погляд з Шефа на лікаря. — Оцінив. Справді крута постановка, хоч сьогодні й не перше квітня. Вже почуваюся трохи краще, можемо переходити до справ, — я спробував показати, що готовий говорити про свій стан і виписку.

Обличчя Шефа миттєво змінилось. Уся іронія зникла, залишивши лише суху звірячу злість. Він нахилився так низько, що я відчув запах його дорогого парфуму, змішаного з тютюном.

— Спортсмене, ти знаєш, я людина дуже терпляча. Але зараз ти починаєш мене відверто бісити. Я інвестував купу часу й ресурсів, щоб повернути тебе до життя. Хотів знову запалити в тобі ту іскру, яка була раніше. А ти мені як віддячуєш? Корчиш із себе дурня?

— Я зараз взагалі ні хрена не розумію, Шеф, — відповів я цілком щиро. В моїй голові пазли розліталися в різні боки.

— Згадай, як круто ти працював, коли була Ліза, до того, як вона накивала п'ятами від твоєї задушливої опіки! — Шеф випрямився та почав роздратовано ходити палатою. — Ти був машиною. А останнім часом? В’ялений овоч, справи робиш відповідно. Мені потрібен був важіль. Ідея підкласти під тебе Яну здавалася мені просто геніальним планом. Ти знову побачиш вразливу дівчинку, якій потрібне твоє міцне плече, і повернешся на максимум своїх можливостей. Дурнуватий светр з оленями посеред літа... Тобі не здалося це дивним, спортсмене? Такий собі маркер безпомічності, який твій інстинкт захисника миттєво зчитав. Її придурок-брат заборгував дуже серйозним людям, його мали закопати. Я просто викупив цей борг і пояснив дівчинці, що вона має робити і як на тебе дивитися, щоб врятувати братика від бетону. Все, що їй треба було — це зобразити вразливу сирітку, якій потрібне твоє міцне геройське плече. Я думав, ти знову відчуєш себе захисником, повернешся на пік форми... Хто ж, бляха, міг знати, що ти настільки хворий на голову! Тоді з Лізою у вас навіть стосунків не було — ти просто пів року пас її з тіні, уявивши себе її персональним богом-охоронцем, поки дівка не злякалася твого маніяцтва й не втекла світ за очі. З Яною все нібито було по-справжньому, так? Спільна квартира, кохання до скону, красиві жести, дорогі подарунки... Але підсумок? Ти задушив її точно такою ж хворою параноїдальною опікою. Ситуації різні, спортсмене, а твій діагноз — один і той самий. Чотири роки минуло, а ти так і не спромігся зробити бодай якісь висновки. Твій сценарій взагалі не міняється.