Формула почуттів

— Ви що тут робите?! — я миттєво підводжуся, стілець рипить по підлозі.
Він теж зупиняється. Очевидно, не очікував побачити мене тут.
— А ви?
— Це шкільний кабінет, — холодно відповідаю. — І ви сюди зайшли без дозволу.
Кілька секунд ми просто дивимося одне на одного. Напруга між нами — як натягнута струна.
— Я сюди не просто так прийшов, — нарешті каже він. Голос рівний, але різкий. — Мене викликали.
— Вас? Хто саме?
Він зітхає. Повільно. Важко. Ніби вже шкодує, що взагалі сюди зайшов.
— Дяченко Тимур Віталійович, — каже. — Батько Данила.
Світ ніби робить маленький, але дуже відчутний перекос.
Я дивлюся на нього. На його обличчя. На знайомі карі очі. І в мене складається пазл, який мені зовсім не подобається.
— Ви… — починаю й замовкаю.
Ось, отже, який у Дані батько.