Розділ 8

Даша

Я вже майже доходжу до виходу з подвір’я, коли чую кроки за спиною.

— Я відвезу тебе додому.

Я обертаюся — і на мить гублюся. Тимур стоїть просто переді мною. Спочатку мені здається, що він нічого не говорив і це просто плід моєї хворої уяви. Навіщо цьому чоловіку мені допомагати? Він же мене на дух не переносить… 

Мені доводиться закинути голову, щоб краще роздивитися його обличчя. Тимур наче та скеля, і я поруч з ним здаюся геть крихітною. Біла футболка прилипла до тіла так, що не залишає простору для фантазії — ніби хтось навмисне стер усі межі між пристойністю і реальністю.

— Я підвезу тебе, — повторює він коротко. — Погода жахлива.

Я кліпаю.

Звідки… Звідки цей прояв турботи?

Ще пів години тому він ледве стримував роздратування, а тепер стоїть під зливою і пропонує підвезти.

— Дякую, але… — починаю я, вагаючись.

Залишатися з ним наодинці — це останнє, чого мені хочеться. Я надто добре знаю, як швидко у нього змінюється настрій. Сьогодні він стриманий — завтра вибухає. Перевести все в неприємну розмову для нього — раз плюнути.

— Ви ж без парасолі, — перебиває він. У голосі з’являється нетерплячість. — Йдете пішки. Я не збираюся дивитися, як ви промокаєте.

Він робить крок до мене. Я інстинктивно хочу відступити і розумію, що за спиною вже немає куди. Ще один крок — і я просто виходжу під холодну зливу.

Відстань між нами зникає. Катастрофічно.

Мені доводиться вдавати, що його присутність зовсім мене не бентежить, хоча це зовсім не так. Тимур занадто близько. Надто високий. Надто кремезний. Його плечі здаються ще ширшими під мокрою тканиною, а від нього пахне дощем і чимось різким, чоловічим.

Чорт.

Тіло в нього… красиве. Дуже. І це ще більше дратує, бо паскудний характер перекреслює всі можливі плюси.

— Ви завжди так… напираєте? — не втримуюся я.

Він примружується.

— А ти завжди так опираєшся? — відповідає майже з викликом.

Ми стоїмо надто близько. Дощ стукає по асфальту. Світ ніби звужується до цього клаптя простору між нами.

— Це не дуже хороша ідея, — кажу я тихіше. — Їхати з вами.

— Можливо, — погоджується він. — Але це краще, ніж промокнути і захворіти.

Його погляд ковзає по моєму обличчю, затримується на секунду довше, ніж потрібно. І я не можу зрозуміти — він сердитий, стомлений чи… розгублений.

— Я просто підвезу, — додає він уже спокійніше. — Без сцен. Без розмов. Обіцяю.

Я вагаюся. Бо розум каже: “Ні”. Але дощ, холод і цей несподіваний жест турботи плутають усі карти.

І я знаю: як би я не відповіла зараз — цей момент уже щось змінив, і я сама не розумію, як це стається.

— Добре… — кажу раптом. — Якщо вам не складно.

Слова злітають з губ швидше, ніж я встигаю їх обдумати. Тимур на мить завмирає, ніби теж не очікував, що я погоджуся. Потім лише коротко киває.

— Зачекай тут, — каже. — Я піджену машину. Щоб ти не промокла.

І знову цей дивний, несподіваний прояв турботи. Я відчуваю, як щоки починають пекти. Червоніють. Запалюються. І мені стає ніяково від того, що це приємно. Дуже.

Це так дивно — бачити його таким. Після всіх різких слів, сердитих поглядів, холодного тону. Після того, як він дивився на мене так, ніби я його особиста проблема.

А тепер…

Я залишаюся стояти під навісом і дивлюся, як Тимур кидається просто під зливу. Дощ миттєво промочує його футболку ще сильніше, вода стікає по руках, по шиї, по спині. Він швидко добігає до свого чорного позашляховика, сідає в салон.

За хвилину автівка гальмує просто переді мною. Так близько, так точно, що на мене не падає жодна крапля дощу.

Двері відчиняються. Я розгублено сідаю всередину, обережно зачиняю дверцята і відчуваю, як мене огортає тепло салону.

Краєм ока дивлюся на Тимура. З його волосся по обличчю, на шию, на білу футболку досі стікає вода. Краплі повільно сповзають шкірою, залишаючи темні сліди на тканині. Він виглядає втомленим. Мокрим. Зовсім не таким, яким був кілька годин тому.

Мені стає трохи соромно. Бо останнє, чого я хотіла — щоб цей чоловік відчував дискомфорт через мене. Мокнув під дощем. Але він сам це запропонував. Тому я просто сиджу і мовчу.

Дощ барабанить по даху авто, двір повільно зникає позаду, а в салоні зависає тиша — густа, наповнена невисловленими словами.

— Яка адреса? — його голос в тиші салону здається надто грубим. 

Я швидко кажу йому, і Тимур вбиває її в навігатор автомобіля. 

— Не треба було цього робити, — кажу тихо, поки авто мчить вечірнім містом. — Тепер я відчуваю себе в боргу перед вами. 

— Не відчувай, — говорить доволі спокійно. — Це моя подяка за те, що підтримала Даню, поки мене не було.