Розділ 3

Він таки сідає. Повільно. Відкинувшись на спинку стільця, розставивши ноги, ніби це не шкільний кабінет, а його особистий простір.

Я сідаю навпроти. Рівно. Спокійно. Принаймні зовні, бо присутність цього типа мене неабияк напружує. 

— Отже, — починаю, складаючи руки на столі. — У Данила проблеми з поведінкою. Він регулярно конфліктує з однокласниками, вступає в бійки, і вчора я буквально забрала його з-під трьох старших хлопців у коридорі.

Тимур слухає мовчки. Обличчя кам’яне.

— Крім того, — продовжую, — останнім часом погіршилася успішність. Він замкнутий, не йде на контакт, і…

— Стоп, — перебиває він, піднімаючи руку. — Ви зараз серйозно?

Я кліпаю.

— Перепрошую?

— Ви щойно описали звичайного одинадцятирічного хлопця, — сухо каже він. — І намагаєтеся зробити з цього трагедію.

— Це не трагедія, — стримано відповідаю. — Але це проблема. І моя робота — звернути на неї увагу.

Він хмикає. Криво усміхається.

— Ваша робота — навчати дітей, — каже різко. — А не лізти в мою сім’ю.

Ось тут я відчуваю, як у мені починає закипати злість.

— Я не лізу у вашу сім’ю, — кажу чітко. — Я захищаю дитину, яка навчається в моєму класі.

— Дитину? — він нахиляється вперед. — Ви самі ще дитина.

Я різко підводжу погляд.

— Перепрошую?

— Скільки вам? Двадцять? Двадцять два? — він зневажливо зводить брови. — Ви надто молода й надто… ідеалістична, щоб розуміти, як працює життя. І точно не кваліфікована, щоб розповідати мені, як виховувати мого сина.

— Мені двадцять п’ять, — холодно відповідаю. — І цього більш ніж достатньо, щоб бачити, коли дитина самотня й агресивна не просто так.

— Не вам вирішувати, — різко кидає він.

— А кому? — не витримую. — Вам? Людині, яка не бере слухавку, коли телефонують зі школи? Яка не знає, з ким і чому його син б’ється?

Він різко випрямляється. Очі темніють.

— Обережніше, — попереджає низьким голосом. — Ви не знаєте, що і як у нас відбувається.

— Саме тому я вас і запросила, — відповідаю, вже не приховуючи роздратування. — Але замість розмови ви грубіяните і знецінюєте мою роботу.

— Бо це не ваша справа, — відрізає він. — Ви отримуєте зарплату не за те, щоб копатися в чужих головах.

Я підводжуся. Повільно. Долоні тремтять, але голос — ні.

— Знаєте що, Тимуре Віталійовичу? — кажу чітко. — Поки Данило навчається в цій школі, це моя справа. І подобається вам це чи ні — я не дозволю, щоб його тут били або доводили до зриву.

Він теж підводиться. Між нами — пів метра. Напруга така, що повітря ніби гуде. Цей чоловік більш ніж на пів метра більший за мене. Дивиться зверху вниз своїми очиськами і хоче налякати, але я настільки зла, що страху не відчуваю взагалі. 

— Тоді займайтесь школою, — кидає він. — А мою сім’ю залиште мені.

— Якби ви нею займалися, — тихо, але дуже жорстко кажу я, — ми б тут сьогодні не зустрічалися. 

Кілька секунд — тиша. Він дивиться на мене так, ніби вагається між тим, щоб відповісти ще жорсткіше, чи піти.

— А ти вперта, — складає руки на широких грудях і дивиться на мене як на дурепу. — Доведеться поговорити з керівництвом школи. Може хоча б вони нагадають тобі знати своє місце. 

От мудак. Знає, куди треба тиснути. 

— Я просто хочу допомогти, — карбую. 

— Без твоєї допомоги обійдусь. 

Тимур вирішує на цьому закінчити і покидає кабінет. Я ж не збираюсь бігти за ним. Розумію, що це не має сенсу. 

Сідаю на крісло і намагаюсь заспокоїтись. Ну, принаймні тепер зрозуміло, чому Даня настільки замкнутий в собі. З таким-то татусем це й не дивно… 

Повертаюсь додому геть розбита. Не можу думати ні про що, окрім Дані і його татуся. З одного боку розумію, що це не моя справа і цей чоловік має сам розуміти, що з його сином щось коїться. Але з іншого — я ж бачу, що він не розуміє. І це проблема.

Наступного ранку я йду в школу з твердим переконанням поговорити з Данею. Можливо, хлопчик таки відкриється мені, але навіть не встигаю дійти до свого класу, коли мене зупиняє завуч і коротко каже:

— Дарино Олегівно, директорка просить вас зайти. Зараз.

Оце “зараз” віддається неприємним холодком уздовж хребта.

Я киваю, розвертаюся й іду коридором у протилежний бік. Кроки звучать надто голосно, а в голові одна думка: 

Отже, він таки пішов до керівництва.

Я стукаю у двері кабінету директорки й заходжу.

Вона сидить за столом, акуратно складаючи папери. Погляд серйозний, але без різкості. Це не тішить і не лякає — радше насторожує.

— Сідайте, Дарино Олегівно, — каже рівно.