Розділ 7

Тимур

Двері кабінету відчиняються без стуку.

— Я так і знав, — каже Назар, заходячи всередину. — По твоєму обличчю видно, що день у тебе сьогодні, скажімо так, не вдався.

Він сідає навпроти, відкидається на спинку крісла і дивиться на мене уважно. Занадто уважно для людини, яка знає мене роками і точно все розуміє. 

— Ти сьогодні злий, — додає. — Знову щось сталося?

Я стискаю щелепи й переводжу погляд на екран ноутбука, хоча вже хвилин п’ять нічого не читаю.

— День паскудний, — відповідаю коротко. — Роботи по горло. Контракти, дзвінки, зустрічі… І Даня вдома сам. Ще й з травмованою рукою.

Назар зводить брови.

— От саме тому, — каже він спокійно, — тобі варто поїхати додому. Побути з сином. Тут я впораюся.

Я хмикаю.

— Ти ж знаєш, я так не працюю.

— Знаю, — киває він. — Але знаю і те, що ти не робот.

Я мовчу, бо він влучив точно в ціль.

Я не звик перекладати свою роботу на когось. Ніколи так не робив. Так було завжди — якщо щось потрібно зробити, я роблю сам. Без “потім”. Без “хтось інший зробить це за мене”.

І зараз відчуваю, як у грудях повільно, але вперто піднімаються докори сумління. Останнім часом у мене справді дуже мало часу на сина.

Я знаю це. Він знає це.

Даня дорослий не по роках. Занадто дорослий. Він розуміє, що інакше бути не може. Що відповідальність — це не порожнє слово. Що я багато працюю не тому, що не хочу бути поруч, а тому, що мушу.

І він справляється сам. Принаймні намагається.

— Він розумний хлопець, — кажу більше собі, ніж Назару. — Він знає, що я завжди розберуся, якщо будуть проблеми.

Назар дивиться на мене кілька секунд, а потім тихо каже:

— Тимуре, ти ж розумієш, що у малого проблем менше не стало. Він перестав тобі про них говорити.

Ці слова зависають у повітрі. Я різко відводжу погляд. Здається, дарма розповів Назару про ту малолітню вчительку і її бачення ситуації. 

— Хоче сказати, що та вчителька має рацію? — сам не розумію, чого дратуюсь. Тільки-но згадую цю дівку — і миттєво накривають емоції. Можливо, справа в тому, що вона таки має рацію, а я не готовий це визнавати. 

— Хочу сказати, що тобі варто з нею нормально поговорити, — пояснює друг. — З того, що ти мені розповів, я можу зробити висновок, що вона хороша. Переймається. А ти на неї нагримав. Не зрозуміло чому. 

— Дарма я тобі розповів, — зітхаю і стискаю перенісся пальцями. 

— Ти все правильно зробив, — хмикає. — Я тут для того, щоб направляти тебе на правильний шлях, а то ти щось останнім часом звертаєш не туди. 

Одного мого грізного погляду достатньо, щоб Назар замовк. Насправді я люблю його і поважаю, але, коли він починає вчити мене жити, я цього не терплю. Сам не маленький хлопчик, якось розберусь. 

— То як, поїдеш до Дані? — питає через хвилину. 

— У мене зустріч з Данченком через двадцять хвилин, — зітхаю. 

— Не проблема. Проведу її сам. І не дякуй. 

Назар усміхається, а я розумію, що цього разу треба його послухати. Тому підводжусь, беру ключі від машини, телефон і мовчки покидаю кабінет. 

На вулиці розпочинається дощ. Поки сідаю в авто, встигаю добряче промокнути. Біла футболка липне до тіла, і мене це дратує, як і все довкола. Ще у затор потрапляю, бо попереду аварія. В результаті додому потрапляю через півтори години. Але є і плюс — поки стояв у заторі, встиг трохи обмізкувати ситуацію.

Якось так склалося, що останнім часом Даня все більше закривається від мене. Менше розповідає. Менше дивиться в очі. Менше питає.

Я списував це на вік. На характер. На втому від навчання. Але тепер… тепер я не впевнений. І вперше за довгий час ловлю себе на думці, що робота, яка завжди рятувала, сьогодні не допомагає. Бо десь у мене вдома сидить хлопчик з пораненою рукою і вчиться бути сильним без мене.

Ліфт піднімає мене вгору, і я вже морально готуюсь до того, що треба поговорити з сином. Я справді довго з цим затягував, але зараз стає зрозуміло, що треба, інакше він закриється ще більше. 

Я переступаю поріг квартири й одразу дратуюсь, бо поки йшов від машини до під'їзду, знову встиг промокнути. Футболка неприємно липне до тіла, але переодягнутись не встигаю, бо помічаю в коридорі жіночі кросівки.

Секунду я просто дивлюся на них, не рухаючись.

— Що за… — бурмочу собі під ніс.

У голові миттєво спалахує десяток варіантів, і жоден не здається логічним. Даня не з тих, хто тягне додому кого попало. Та й узагалі, я ж залишив його самого.

Я вже збираюся крикнути його ім’я, як раптом з кімнати долинає звук. Сміх. Я різко завмираю вдруге.

Я навіть не можу одразу згадати, коли Даня востаннє так сміявся. По-справжньому. Без напруги. Без обережності.

Мене накриває дивне відчуття. Розгубленість. І… щось ще. Майже страх.