Розділ 1

Я повертаюся додому пішки. Після шести уроків математики голова гуде, ноги ниють, але настрій наче нічого. Такий, який буває після робочого дня, коли ти втомлена, але задоволена, що все минуло без катастроф.

А у школі, до речі, катастрофи — звична справа. 

Я наближаюсь до пішохідного переходу, від якого до мого будинку менше ста метрів, і вже уявляю, як наповню ванну, увімкну улюблений серіал і просто вимкну мозок бодай на годину.

Чекаю на зелене світло і впевнено ступаю на тротуар, але не встигаю і два кроки ступити, як нізвідки з'являється величезний чорний позашляховик. 

— Чорт!

Я чую рев мотора. Свист гальм. І ця махіна мчить просто на мене. Від жаху я втрачаю рівновагу й лечу кудись. Асфальт боляче б’є по колінах. В долонях пече. Біль накриває миттєво — гострий і пекучий.

Автівка гальмує буквально перед моїм носом. Я намагаюсь підвестися, але це не так просто зробити. Забилася добряче, але жива, і на тому спасибі. 

В цей час дверцята авто різко відчиняються. З салону виходить чоловік. Високий. Широкі плечі. Чорна футболка. Я машинально помічаю татуювання на руках. Темні, різкі лінії. Точно якийсь бандит. 

— Ви що, з глузду з’їхали?! — виривається в мене ще до того, як я встигаю підвестися. Дивлюсь на нього знизу вгору і чекаю хоча б вибачень. 

— Це ти з глузду з'їхала! Куди преш, курко? — кричить він. — Очі є?

Я відкриваю рота, щоб відповісти, і різко закриваю. Що? То я тепер ще й винна?! 

— Що ви сказали?! — перепитую, підводячись і спираючись на капот його автомобіля. Коліна саднять, шкірою тече кров, але злість накриває сильніше за біль.

— Я їхав нормально, — кидає він. — А ти вилізла просто під колеса.

— Ви ледь мене не збили! У вас горіло червоне світло! — голос зривається. — І замість того, щоб допомогти, ображаєте?!

Він фиркає. Окидає мене поглядом — від закривавлених колін до обличчя.

— Сама винна, — відрізає. — Дивись, куди йдеш, наступного разу.

І робить крок назад — до машини. Ось тут у мені щось ламається. Я розумію, що не можу це так залишити. 

— Та ви… — я стискаю кулаки, — хам! Нахаба! І взагалі — жахливий водій!

Він зупиняється. Повільно повертає голову.

— А ти, — холодно кидає, — навчись нормально ходити, а не кидатись під авто.

Дверцята грюкають. Позашляховик рушає з місця, залишаючи після себе запах бензину й мій шалений пульс.

Я стою посеред тротуару, з розбитими колінами й бажанням вбивати.

— Придурок, — шепочу сама до себе. А потім ще середній палець на додачу. 

Так, знаю, це геть не вчительська поведінка, але і він не хороша людина. Точно бандит проклятий! Та щоб йому всі чотири колеса одночасно здулися! 

Зітхаю і накульгую в бік свого будинку. Намагаюсь не наступати різко, бо кожен крок віддається пульсівним болем у колінах. Під’їзд зустрічає тишею й запахом старої фарби, а я ловлю себе на думці, що ще ніколи так не раділа поверненню додому. 

Ключі дзенькають у замку. Нарешті.

Скидаю взуття, знімаю піджак і тільки тоді дозволяю собі сісти просто на край дивана. Обережно закочую штани й кривлюся.

— Жах… — видихаю в порожню квартиру.

Коліна виглядають так, ніби я не з роботи йшла, а брала участь у якомусь екстремальному забігу. Садна червоні, подряпини глибші, ніж хотілося б, кров уже підсохла, але вигляд, м’яко кажучи, не для спідниці.

Отже, завтра — штани. Без варіантів.

Я зітхаю й іду у ванну. Дістаю перекис, вату, пластирі. Кожен дотик пече, але я терплю, стискаючи губи. Вчителька математики повинна вміти рахувати не тільки приклади, а й секунди болю.

Коли все оброблено, я вирішую добити цей день до кінця логічно — ванною. Набираю воду, додаю трохи піни, повільно опускаюся… і вже за мить шкодую про це.

Вода торкається ран — і тіло прострілює таким болем, що я мимоволі здригаюся.

— Ох… — виривається крізь зуби.

Спокійного вечора не буде. Це стає очевидно одразу.

Я швидко виходжу з ванни, загортаюся в теплий халат і йду на кухню. Там тихо. Спокійно. Чайник клацає кнопкою, вода починає шуміти, і цей звук трохи заспокоює.

Я наливаю собі чай, сідаю за стіл і дивлюся у вікно, де вже повільно темніє.

І раптом до мене доходить одна важлива річ. Мені пощастило. Справді пощастило.

Якби він не встиг загальмувати… Я навіть не хочу продовжувати цю думку. Досить уявити рев мотора, важку машину, кілька сантиметрів різниці — і все могло б закінчитись зовсім інакше.

А так… Кілька саден. Кілька злих слів від дорослого чоловіка з поганими манерами. І ще один вечір, який я проведу з чаєм, а не в лікарні.

— Дякую і за це, — тихо кажу сама собі.

Знаю, не очікували і я нічого не анонсувала, але муза штука така - оп, і нова ідея в голові. Мої любі, запрошую до нової історії! Кому полюбляються книги з головним героєм-поганцем, то вам сюди, бо наш герой паршивець ще той)) Ви зі мною?))