Розділ 10

Наступного ранку я приходжу до школи раніше, ніж зазвичай. Сідаю за стіл і ловлю себе на тому, що мимоволі дивлюся на двері — чекаю не лише на Даню. На його тата теж.

Після вчорашнього випадку я довго не могла заснути. Все думала про те, чому ми постійно зустрічаємося. Так, це добре, що Тимур мені вчора допоміг, але тепер я почуваюсь винною, і це жахливе відчуття. 

Час минає, діти заходять у клас, вітаються зі мною. Але  Даня приходить сам. Без тата. Тимур, здається, знає мене трохи краще, ніж хотілося б. Мабуть, здогадується, що я знову спробувала б повернути йому гроші, тому в класі він не з’являється.

— А де тато? — питаю я обережно, коли він сідає за парту.

— Він сказав, що у нього багато справ, — відповідає Даня спокійно. — Провів мене до входу і поїхав.

Я лише киваю. Чомусь зовсім не здивована. Мабуть, я вже починаю приймати речі такими, якими вони є.

Наступні кілька днів минають майже однаково. Тимура я не бачу. Зате бачу результат своєї роботи — у Дані. Ми займаємося після уроків, він старається, запитує, думає. І в нього виходить. Справді виходить.

Я ловлю себе на тому, що пишаюся ним. Але мені не дає спокою Тимур. Мені здається, що він навмисне мене уникає. Бо зранку не заходить до класу, а після додаткових занять Даню забирає Назар. 

Але чим ближче до вихідних, тим більше мої думки повільно з’їжджають у зовсім інший бік. В Іри — моєї подруги й колеги — день народження. І святкувати вона збирається… у клубі. Я морщуся вже від самої думки про це.

Я не з тих дівчат, які люблять клуби. Гучна музика, натовпи, дим, алкоголь — усе це не моє. Але не піти я не можу. Не хочу її образити. Та й вона б точно не зрозуміла.

Тому суботу я чекаю з дивним поєднанням остраху й небажання. Як би смішно це не звучало — я б із радістю її пропустила.

Зранку їду в торговий центр, бо в клуб у кедах і джинсах, на жаль, не пускають. Я довго ходжу між магазинами, перебираю варіанти — надто яскраві, надто відверті, надто чужі. І зрештою зупиняюся на сукні, яка здається нормальною.

Проста. Білосніжна. Трохи вище колін, приталена, з тонкими бретелями. Вона гарно окреслює фігуру, але не вульгарна.

Потім — салон краси. Макіяж. Зачіска. Все те, що я роблю рідко й без особливого ентузіазму.

І коли настає час їхати в клуб, я дивлюся на себе в дзеркало… і завмираю. На мене дивиться не вчителька з купою зошитів і втомленими очима. На мене дивиться дівчина, яка виглядає, наче супермодель з обкладинки. І це навіть не перебільшення.

Бабуся завжди казала, що я дуже гарна. Я ніколи не надавала цьому значення. Але сьогодні, коли макіяж підкреслює очі, коли сукня сидить ідеально, коли я бачу себе зовсім іншою — я раптом розумію, що, можливо, вона мала рацію.

І це відкриття лякає мене не менше, ніж майбутній вечір у клубі. Але дороги назад немає, тому я викликаю таксі і їду туди, сподіваючись побути в клубі годинку-другу і втекти додому, коли всі будуть такі, як треба. 

Я виходжу з таксі й одразу потрапляю в інший світ. Біля клубу — натовп. Люди стоять групами, сміються, курять, фотографуються, хтось сперечається з охороною, хтось нетерпляче тупцює, кутаючись у куртки. Черга тягнеться вздовж фасаду, і я мимоволі здригаюся від думки, що мені довелося б стояти тут — на холоді, на підборах, у сукні.

Добре, що у мене є перепустка. Усмішка сама з’являється на обличчі. Дякуючи Ірі, мені не потрібно стовбичити в цій черзі й відчувати себе зайвою. Я показую перепустку охоронцю, той лише киває — і за мить я вже всередині.

Тут тепло. Приглушене світло. Запах парфумів, алкоголю й чогось солодкого, важкого.

Я озираюся і йду довгим коридором. Плитка під ногами холодна, і мої підбори голосно відбивають кроки. Занадто голосно, як на мене. Наче кожен мій крок оголошує про мою присутність.

Якщо чесно… Я виглядаю чудово. Я це знаю. Але почуваюся зовсім інакше.

Мені здається, що всі на мене дивляться. Оцінюють. Порівнюють. Я ловлю на собі погляди й автоматично випрямляю спину, хоча всередині хочеться стати менш помітною.

Я зупиняюся перед входом у великий зал і роблю глибокий вдих. Заходжу — і мене накриває гучна музика, сміх і голоси зливаються в суцільний шум. Людей стільки, що спершу здається, тут немає жодного вільного простору. 

На секунду мені здається, що я не знайду Іру в цьому хаосі. А потім я бачу її. Вона махає мені рукою з іншого кінця зали — там, де столики. Я навіть усміхаюся від полегшення.

Пробиратися до неї — окремий квест. Я обережно лавірую між людьми, прошу вибачення, усміхаюся, стараюся не наступити нікому на ногу й не зачепити сукнею чужий келих. І нарешті я біля столика.

— З днем народження! — кричу, перекриваючи музику, й обіймаю Іру.

Вона сьогодні в червоній, надто відвертій сукні, але їй справді пасує. Вона сяє, сміється, виглядає щасливою, і це головне.

— Я так рада, що ти прийшла! — відповідає вона і міцно мене обіймає.

Я простягаю їй пакунок.

— Це тобі.

Вона відкриває його просто тут — і її очі миттєво округлюються.