Розділ 9

Цього понеділка я чекала так, ніби від нього залежить щось набагато більше, ніж просто початок нового навчального тижня.

Я сиджу за столом у кабінеті й спостерігаю, як один за одним заходять діти. Вони вітаються, хтось махає рукою, хтось усміхається, хтось одразу сідає за парту. Я відповідаю кожному — автоматично, тепло, але думки вперто крутяться навколо одного імені.

Даня.

З кожною хвилиною в грудях зростає тривога. Я раптом дуже чітко усвідомлюю: Тимур міг передумати. Просто так. Вирішити, що все це зайве. Не привести сина до школи. Я ж змушую себе не дивитися щохвилини на двері, але виходить погано.

І коли я вже майже змирилася з думкою, що дарма на щось сподівалася, двері класу відчиняються. На порозі з’являється Даня. З перемотаною рукою. Трохи незграбний, але усміхнений.

Я відчуваю, як з плечей ніби звалюється величезний камінь. Серце робить полегшений удар, і я мимоволі видихаю.

Він тут. А за його спиною — Тимур.

Він стоїть у дверях, високий, масивний, у темних джинсах і білій футболці. Виглядає… загрозливо — саме це слово найточніше. Кремезний, серйозний, ніби зовсім не зі шкільного світу. Діти зацікавлено за ним спостерігають, хтось навіть шепочеться, але він цього ніби не помічає.

Тимур заходить у клас, повільно озирається довкола — так, ніби бачить це місце вперше. Потім киває Дані.

— Іди, сідай, — каже спокійно.

Даня швидко проходить до своєї парти, а Тимур іде до мого столу.

Я підводжуся. І раптом розумію, що шалено хвилююся. Так сильно, що в голові порожньо. Усі заготовлені фрази зникають, і я просто дивлюся на нього, не знаючи, з чого почати.

Наші погляди зустрічаються. На щастя, цього разу він не чекає, поки я заговорю.

— Даня хоче займатися, — каже він рівно. Без агресії. Без різкості. — І я не бачу для цього перешкод.

Я кліпаю. На секунду не вірю, що почула правильно.

— Якщо ти не проти, — додає він, — можеш з ним працювати. Після уроків. Як вважаєш за потрібне.

Мені доводиться зусиллям волі зібрати себе докупи.

— Я… Звісно, — кажу нарешті. — Я тільки “за”.

Він коротко киває.

— Тоді домовилися.

Тимур розвертається і покидає клас, а я переводжу погляд на Даню і підморгую йому. Схоже, недарма так сильно хвилювалася. Воно того варте. 

На великій перерві ми з Ірою сидимо в маленькому кафетерії для вчителів. У мене в руках гаряча кава, і я вперше за весь ранок відчуваю, як напруга відпускає.

— Ну? — Іра піднімає брови. — Ти така загадкова сьогодні. Щось сталося?

Я усміхаюся.

— Мені вдалося, — кажу спокійно. — Батько Дані дозволив додаткові заняття.

Іра завмирає з чашкою у руці.

— Серйозно? — перепитує. — Той самий? Кам’яна брила?

— Той самий, — киваю.

Вона дивиться на мене з явним подивом.

— Даш, я не розумію… — починає обережно. — Навіщо тобі це? Це ж зайві клопоти. Зайва відповідальність. Чужа сім’я.

Я роблю ковток кави. Гаряча, гірка — якраз така, щоб зібрати думки.

— Можливо, — відповідаю чесно. — Але хтось має бути на боці цієї дитини.

— Ти ж не зобов’язана, — не здається Іра.

— Я знаю, — знизує плечима. — Але я хочу.

Вона зітхає, трохи закочує очі.

— У тебе загострене відчуття справедливості, — бурмоче. — Колись воно тебе добряче підставить.

Я лише усміхаюся.

— Можливо, — погоджуюся. — Але поки що воно працює.

Іра дивиться на мене кілька секунд, а потім сміється.

— Ну, що ж… — каже вона. — Якщо вже тобі вдалося домовитися з таким батьком, то я навіть боюся уявити, що ти ще можеш.

Я теж сміюся. Бо в цю мить почуваюся дивно правильно. Наче зробила саме те, що мала. І що б там не було далі — я готова.

Уроки закінчуються, школа повільно порожніє. Коридори стихають, кроки стають рідкісними, і в цьому вечірньому затишші мій клас здається ще більшим.

Ми з Данею залишаємося удвох. Він сідає за першу парту — так йому зручніше з рукою — і слухає уважно, без поспіху. Ми працюємо годину. Я пояснюю, він питає. Десь помиляється, десь швидко знаходить правильне рішення. І що далі, то чіткіше я бачу: він справді може більше, ніж сам про себе думає.

— Ось тут ти все зробив правильно, — кажу, показуючи на зошит.

Даня усміхається. Так щиро.

— Мені так легше, коли ви поруч, — каже він просто.

Я роблю вигляд, що зосереджена на зошиті, бо від цих слів у грудях знову щось м’яко стискається.

Коли година минає, я дивлюся на годинник.

— Ну що, на сьогодні досить, — кажу. — Далі вже голова не працює.