Розділ 11

Тимур

Ідея піти в клуб з Назаром з самого початку здається мені паскудною. Я терпіти не можу такі місця. Цей шум, це світло, ці показні веселощі. Я б із більшим задоволенням налив собі склянку чогось міцного в кабінеті, закрив ноутбук і поїхав додому спати. Без музики, без людей, без цього цирку.

Музика тут б’є по нервах. П’яні люди — ще більше. А жінки в надто коротких сукнях, які дивляться так, ніби я зараз маю розтанути від їхнього вигляду, лише дратують.

Ні, слинка в мене не тече. Я просто хочу забратися звідси.

Останні дні виснажливі до межі. Робота, Даня, лікарня, школа, ця вчителька зі своїми розмовами… Зараз єдине, чого я хочу — відпочити.

Але спочатку робота. Саме заради неї я тут. На щастя, зустріч уже відбулася і все владналося. Можна було б одразу їхати додому, але Назар пропонує хильнути по склянці, і проти цього я нічого не маю.

Тож ми стоїмо біля стійки й повільно п’ємо віскі. Напій гіркий. Паскудний. Майже такий самий, як і вся атмосфера довкола.

Я роблю ковток, другий. Уже збираюся допити й нарешті піти звідси, коли Назар несподівано торкається мого ліктя.

— Тимуре, — каже він і киває кудись убік. — Слухай… а це часом не вчителька твого малого?

Я напружуюся миттєво. Так різко, що сам не розумію — що це за реакція така? Переводжу погляд туди, куди він вказує. І бачу її.

Це дійсно Дарина. Хоч на секунду мені здається, що це взагалі не вона.

Я бачив її різною: стриманою вчителькою за столом, упертою жінкою з гострим поглядом, втомленою дівчиною в потертих джинсах і старих кедах. Але такою — ніколи.

Біла сукня надто добре підкреслює вигини її тіла. Вона рухається в ритм музиці, усміхається, і в цьому хаосі виглядає не на своєму місці. Наче ніжна пляма серед грубого шуму.

Вона не схожа на тих жінок навколо. Більше того, вона абсолютно не підходить до цього місця. Чомусь мені так здається. 

Я сам не помічаю, як стискаю руки в кулаки.

— Вона, — кажу коротко.

— Неочікувано, — хмикає Назар. — Не думав, що вона ходить у подібні місця. Але маю визнати, що вигляд у неї шикарний. 

Я мовчу. Бо що маю сказати? Назар має рацію, але я ніколи не скажу цього вголос. 

Бачу, як Дарина разом зі своїми п’яними подружками сідає за стіл. П’є свій коктейль, усміхається і здається такою звичайною. Сам не розумію, чому продовжую витріщатися на неї. Мені треба їхати додому, а я досі тут. 

Минає кілька хвилин, і зміни її настрою важко не помітити. Дарина хмуриться, більше не підтримує розмову. Вона каже щось одній з дівчат, бере свою сумку і підводиться. Її трохи веде вбік. Здається, сьогодні вчителька не обмежує себе в алкоголі. 

Я спостерігаю, як вона пробирається крізь натовп — швидко, різко, ніби тікає. Її рухи стають нерівними. І щось у цій картині мені дуже не подобається.

Я відставляю склянку, навіть не допивши.

— Я зараз повернуся, — кидаю й уже рухаюся вперед.

Бо коли бачу, як якийсь п’яний виродок хапає її за руку просто в коридорі — всі думки про втому, клуб і бажання поїхати додому зникають миттєво.

Ноги самі несуть мене туди, в епіцентр подій. Я рухаюсь швидко, майже не думаючи про те, що можу додати собі проблем. Передаю Дарину Назару майже механічно.

— Забери її звідси, — кидаю коротко. 

Я знаю: Назар не підведе. Він закриє, прикриє, захистить. Цього достатньо, щоб довіряти йому повністю.

А сам я розвертаюся назад — до того виродка, який посмів схопити її за руку. Лють накриває хвилею. Холодною, чистою, такою, що вимикає все зайве.

Я б’ю. Раз. Другий. Без крику, без слів. Просто швидко й точно. Його ніс ламається з характерним хрускотом, і він валиться назад, навіть не встигаючи до пуття зрозуміти, що сталося.

Я ненавиджу це. Ненавиджу, коли чоловіки показують силу проти жінок. Ненавиджу, що проти мене він — ніхто.

Ми в різних вагових категоріях. Якщо я захочу — одним ударом можу розтрощити йому череп. Але я не ідіот. Проблеми мені не потрібні.

Я зупиняюся. Вистачить.

Кидаю на нього короткий, крижаний погляд — він уже не встає. Далі — не моя справа. Я розвертаюся до Дарини. Прискіпливо розглядаю її — обличчя, руки, плечі. Чи немає подряпин, синців, чогось гіршого. Вона бліда, розгублена, але ціла. Це головне.

Не сказавши жодного слова, різко розвертаюся і йду до виходу. Мені потрібне повітря. Просто зараз. Інакше я вибухну.

Мене дратує все: цей клуб, ця музика, цей сморід, і найбільше — те, що я втратив контроль.

І через що? Через якусь вчительку?

Я роблю кілька кроків і чую за спиною її крик. Розумію, що вона хоче мене наздогнати, і вкотре важко зітхаю. Схоже, це ще не кінець. 

Розвертаюся — і в ту ж секунду Дарина буквально влітає в мене на повній швидкості. Я не встигаю нічого сказати. Навіть зрозуміти не виходить. 

Я хапаю її за талію і притискаю до себе, щоб вона не впала. Вона легка. Занадто. Її тіло тремтить, а голова втикається мені в груди. На мить усе завмирає. Музика гуде десь далеко. Світ стискається до цього моменту.