Розділ 6

Я повертаюся у свою квартиру й одразу розумію: спокою сьогодні не буде. Скидаю куртку, проходжу на кухню, наливаю води, роблю кілька ковтків — і знову ходжу з кімнати в кімнату, ніби щось шукаю. Або тікаю від думок, які все одно наздоганяють.

Я не можу знайти собі місця. І найгірше — сама не до кінця розумію, чому.

Я знаю таких дітей, як Даня. Не одного й не двох. Замкнутих, складних, колючих. Це частина моєї роботи. Але з Даню все інакше. Він зачепив. Заліз під шкіру. Оселився десь глибоко всередині, там, де болить.

Бо проблема не лише в бійках. Проблема в тому, що його батько не бачить усього масштабу того, що відбувається. Для нього це — інцидент. Тимчасова неприємність. Щось, що можна перетерпіти і рухатися далі.

А для Дані — це життя. Життя, в якому він фактично сам. Сам на сам зі своїми страхами, з болем, з агресією старших хлопців і з відчуттям, що він нікому не хоче бути тягарем.

Я сідаю на диван, притискаю коліна до грудей і дивлюся в порожнечу. Я могла б знову поїхати до нього. Залишитися хоча б ненадовго. Просто бути поруч. Пояснити, що те, що сталося — не кінець світу. Що він не слабкий. Що злість — це не завжди погано, якщо знати, куди її подіти.

Я могла б. Але я не хочу знову натикатися на Тимура. На його злий погляд. На його холод. На цю стіну, в яку я щоразу б’юся.

Я не розумію, чому він такий. Чому настільки злий. Чому так уперто відмовляється бачити, що його син потребує не грошей. Бо сказати, що Дані чогось бракує — неправда.

У нього дорогий телефон. Нові речі. Брендовий рюкзак. Все те, що легко купити. Але цього недостатньо. Це не замінює розмов перед сном. Не замінює запитання “як ти?”. Не замінює відчуття, що ти важливий не тільки тоді, коли зручний.

Я зітхаю й заплющую очі.

— Він цього просто не розуміє… — шепочу в тишу. І від цього стає ще сумніше.

Бо Даня не скаже. Він уже навчився мовчати. А його батько, здається, занадто зайнятий, щоб почути навіть тишу власної дитини.

Я знаю, що не маю права лізти далі. Я знаю, що роблю більше, ніж повинна. Але серце вперто не хоче слухати розум. І я боюся лише одного: що якщо зараз зупинюся — поруч із Данею не залишиться нікого.

Наступного дня прокидаюся рано. Надто рано для суботи. І перша думка — не про каву, не про вихідний і навіть не про те, що можна поспати ще годинку. Перша думка про Даню. 

Як він там? Як його рука? Чи спав він цієї ночі? Чи болить?

Я лежу, дивлячись у стелю, і намагаюся себе зупинити. Субота. Вихідний. Я маю право на перепочинок. Але думки вперто повертаються туди, де їм, здається, не місце.

Я встаю. Вмикаю чайник. Потім музику — щось фонове, спокійне, щоб не чути власних думок. Починаю прибирати. Повільно. Методично. Протираю поверхні, міняю постіль, розкладаю речі по місцях. Пилосос гуде, музика грає, час ніби рухається вперед, а не стоїть на місці.

До обіду квартира блищить. Обід готовий. Все, що можна було зробити — зроблено. Навіть занадто.

Я дивлюся на стіл, де лежать зошити. Їх треба перевірити, я знаю. Але це може почекати. Вони нікуди не дінуться. А от я не заспокоюся.

Я беру телефон у руки. І думаю над тим, чи телефонувати до Дані. Тимур може бути поруч. Він знову може розлютитися. Знову подивитися так, ніби я вторглася туди, де мене бути не повинно.

Я зітхаю.

Але з іншого боку — я не заспокоюся, поки не дізнаюся, як Даня. Поки не почую, що з ним усе гаразд. Або хоча б, що він тримається.

— Це просто дзвінок, — кажу собі. — Нічого більше.

Палець зависає над екраном. Кілька секунд, довгих, як хвилини. Я вагаюся, бо знаю: цей дзвінок може змінити багато. А може — нічого.

Але мовчання — це ще гірше. І я все ще тримаю телефон у руках, намагаючись вирішити, що сильніше — мій страх перед Тимуром чи моя тривога за хлопчика, який учора сидів на підлозі й намагався бути дорослим.

І, здається, я вже знаю відповідь.