Розділ 4

Після тієї розмови з Данилом мені трохи легше дихається. Не тому, що я починаю довіряти його батькові — ні, до цього ще дуже далеко. Просто Даня змінюється.

Наступні кілька днів він поводиться тихо. Надто тихо. Не лізе в бійки, не вступає в суперечки, сидить собі на останній парті й ніби намагається не привертати до себе зайвої уваги. У класі він майже непомітний, але я бачу більше, ніж здається.

Він вчиться добре. Навіть дуже добре.

Я помічаю це не одразу — спершу просто правильні відповіді, розв’язки, логіка. А потім ловлю себе на думці, що якщо з ним трохи позайматися, пояснити спокійно, без тиску, Даня запам’ятовує матеріал із першого разу. Схоплює швидко. Думає глибше, ніж більшість.

Він міг би бути одним із найкращих у класі.

Міг би…

Але з цим хлопчиком треба займатися. Регулярно. Системно. І я не можу робити цього сама, без дозволу батька. І знову все впирається в нього. У Тимура Віталійовича. У його мовчання, зайнятість, кам’яну байдужість.

За обідом я знову сиджу з Ірою в маленькій їдальні і, сама того не помічаючи, вкотре повертаюся до цієї теми.

— Він реально здібний, — кажу, помішуючи чай. — Просто загублений. Якби з ним хтось займався.

Іра закочує очі.

— Дашо, ти надто добра, — каже вона без злості, але з втомленою впевненістю. — Тобі не треба лізти в життя своїх учнів. Тим більше — мати справу з їхніми батьками. Повір, ці люди іноді бувають геть неадекватні.

Я сміюся. Легко. Майже весело.

— Якби ти бачила його батька, — кажу. — Про адекватність ти б навіть не згадувала.

Іра підозріло дивиться на мене.

— Та невже все настільки погано?

— Настільки, — відповідаю. — Справжній бугай. Грубий. Холодний. Такий, що здається кам’яною брилою.

Я на секунду замислююся і додаю:

— Хоч і красивою брилою, — знижую голос. — Але геть непробивною.

Іра фиркає.

— Все. Досить. Я не хочу знати подробиць, — сміється вона. — Просто пообіцяй мені, що не будеш тягнути на собі всі проблеми цього світу.

— Не обіцяю, — усміхаюся у відповідь.

Бо я вже знаю: якщо Даня впустив у себе бодай крихту довіри, я не зможу просто відвернутися.

Навіть якщо за цією дитиною стоїть чоловік, схожий на скелю. Скелю, яку, здається, ніколи й ніхто не зрушував.

Сьогодні останній урок я проводжу в своєму класі. Дзвінок лунає різко, діти одразу починають збиратися — хтось сміється, хтось уже біля дверей, хтось голосно обговорює плани на вечір.

— Даню, — кажу спокійно. — Залишся, будь ласка, на хвилинку.

Він завмирає. І я бачу, як його плечі трохи опускаються, а голова схиляється вниз — ніби він уже наперед вирішив, що знову в чомусь винен.

Серце стискається.

Коли клас порожніє, Даня повільно підходить до мого столу. Я жестом показую на стілець навпроти.

— Сідай.

Він сідає. Одразу ж, не дивлячись на мене, бурмоче:

— Я нічого не робив.

Я мимоволі усміхаюся.

— Я знаю, — кажу м’яко. — І сварити я тебе не збираюся. Навпаки. Я просто хочу поговорити.

Він різко підводить очі. Нахмурюється.

— Про що? — насторожено питає.

Я складаю руки на столі, намагаючись підібрати слова.

— Даню, ти дуже здібний, — кажу чесно. — Я це бачу. Ти добре розумієш математику, просто тобі бракує уваги і практики. Я могла б трохи з тобою займатися. Після уроків. 

Він мовчить. Дивиться на край столу.

— Але для цього мені потрібен дозвіл твого тата, — додаю. — Якщо ти не проти, було б добре, щоб ти сам із ним поговорив.

Даня напружується.

— Він не погодиться, — каже одразу. — Навіть слухати не буде.

— Ти не можеш цього знати напевно, — обережно відповідаю.

Він знизує плечима.

— Він завжди проти всього такого.

Я зітхаю й дозволяю собі трохи іронії:

— Якщо чесно, до мене він ставиться… дивно. Наче я його страшенно дратую своєю некомпетентністю.

На мить у Дані в кутику губ сіпається щось схоже на усмішку. Дуже швидку, майже непомітну.

— Він такий, — каже просто.

— Тому я й прошу тебе, — продовжую тихо. — Спробуй. Просто скажи, що це важливо для тебе. Не для мене — для тебе.

Даня довго мовчить. Потім піднімає на мене погляд.

— Якщо він скаже “ні”? — питає.

— Тоді ми будемо думати далі, — відповідаю чесно. — Але якщо ти не спробуєш, ми точно не дізнаємося.

Він знову дивиться вниз. Кілька секунд. А потім тихо каже: