Розділ 2

Данило йде, так і не сказавши нічого зайвого. Просто підводиться, засовує руки в кишені й мовчки виходить з класу, залишаючи після себе важке відчуття невисловленості.

Я ще кілька секунд сиджу нерухомо. Дивлюся на зачинені двері й розумію: сьогодні я до нього не достукалася. І це боляче.

Я повільно підходжу до столу, дістаю класний журнал і відкриваю сторінку з контактами. Пальці машинально ковзають по рядках, поки не знаходять потрібне прізвище.

Дяченко Данило.

Номер лише один. Його батька.

Я завмираю на мить. Ні мами, ні запасного контакту. Тільки сухий ряд цифр. Це чомусь багато про що говорить.

Я зітхаю й набираю номер. Гудок. Другий. Третій. Я дивлюся у вікно, рахуючи секунди, і навіть не дивуюся, коли відповіді немає. Просто слухаю ці довгі, байдужі сигнали.

Зайнятий. Або не хоче відповідати. Просто немає слів…

— Звісно, — тихо бурмочу собі під ніс. — І чому я не здивована?

Телефон мовчить. Гудки обриваються. Я опускаю руку й дивлюся на екран, який одразу темніє.

Мабуть, цей чоловік зовсім не займається сином. Мабуть, йому не до школи, не до бійок, не до хлопчика, який щодня змушений захищатися сам.

Я відчуваю роздратування. І водночас — дивне співчуття до Данила. 

Саме в цей момент двері класу тихо відчиняються, і всередину заглядає Іра.

— О, ти ще тут, — усміхається вона, зазираючи всередину. — Скажи, будь ласка, наша домовленість щодо кави ще в силі? Чи я сьогодні п’ю її сама?

Я відриваю погляд від журналу й нарешті дозволяю собі видихнути.

— В силі, — усміхаюся у відповідь. — Мені це зараз навіть дуже потрібно.

Іра — вчителька молодших класів, моя подруга й людина, яка вміє витягнути мене з роздумів, коли я надто глибоко туди занурююся. Поки я одягаю куртку й зачиняю кабінет, вона терпляче чекає біля дверей.

Ми разом виходимо зі школи. Надворі вже вечоріє, повітря прохолодне, і мені приємно просто йти поруч, слухаючи наші кроки.

— У тебе вигляд, ніби день був важкий, — каже Іра.

— Був, — зізнаюся. — Через одного хлопчика.

І, поки ми йдемо до кафе, я розповідаю їй про Данила. Про бійку, про старших хлопців, про те, як він мовчки сидів у порожньому класі, ніби весь світ йому давно набрид.

— У його сім’ї точно щось відбувається, — додаю тихіше. — Він дуже замкнений. Такими діти не стають просто так.

Іра слухає, але я бачу, як у її погляді з’являється знайома стриманість.

— Дашо, — каже обережно, — я розумію тебе. Але ти маєш пам’ятати: це не зовсім входить у твої обов’язки. Ти — вчителька, не психолог і не соціальний працівник.

Я зупиняюся на мить.

— Можливо, — відповідаю. — Але він же дитина. І дуже самотня. Мені болить за нього серце. Як я можу просто зробити вигляд, що це не моя справа?

Іра зітхає, але не сперечається.

Ми заходимо в невелике кафе неподалік школи. Там тепло, пахне кавою й ваніллю. Ми замовляємо собі по чашці: мені з молоком, Ірі міцну, без цукру.

Я тільки встигаю зняти куртку й сісти за столик, як телефон у сумці вібрує. Я дістаю його машинально і завмираю.

Незнайомий номер, але я його впізнаю одразу.

— Це він… — тихо кажу.

— Хто? — нахиляється Іра.

— Батько Данила.

Телефон продовжує дзвонити, а я дивлюся на екран і відчуваю, як серце б’ється швидше. Отже, ми все-таки поговоримо. 

— Алло? — кажу рівно.

— Хто ви? — одразу різко питає грубий чоловічий голос, холодний, без жодного натяку на ввічливість. — І чому ви мені телефонували?

Я мимоволі напружуюся. Такий тон відлякує. Ніби я щось винна, ніби вторглася туди, куди не мала права. Ми ще навіть не знайомі, а він уже злий.

Я кидаю короткий погляд на Іру. Вона мовчки робить ковток кави, але уважно за мною стежить.

Я вдихаю глибше.

— Мене звати Дарина Олегівна, — кажу стримано. — Я класний керівник вашого сина, Данила.

На іншому кінці лінії — тиша. Кілька секунд, які тягнуться занадто довго. Потім — важкий видих.

— Що з ним? — питає він вже інакше. Не м’якше, але насторожено. — З ним щось сталося?

— Ні, — відповідаю швидко. — З Данилом усе добре.

І це, здається, трохи знижує напругу.

— Але останнім часом у нього виникли проблеми з поведінкою та навчанням, — продовжую. — Я хотіла б, щоб ви приїхали до школи. Нам потрібно поговорити. Особисто. Це не телефонна розмова.

Він знову мовчить. Я майже чую, як зціплює зуби.

— У мене робота, — сухо каже нарешті. — Я не бігаю по школах.

— Я розумію, — відповідаю спокійно, хоча всередині закипаю. — Але це важливо. Для вашого сина.