Розділ 5

Я вибігаю в коридор біля спортзалу й одразу розумію, що все погано. Тут занадто багато людей. Учні стоять колом, хтось перешіптується, хтось витягує шию, намагаючись побачити, що сталося. Цей шум тисне, збиває з думок.

— Розійдіться! — різко кажу я, пробираючись уперед. — Дайте пройти!

І в наступну мить я його бачу. Даня сидить просто на підлозі, спершись спиною об стіну. Моє серце ніби зупиняється.

На брові — розсічення, з якого сочиться кров. Вона повільно стікає вниз, лишаючи темну смугу на шкірі. Обличчя бліде, стиснуте від болю. Він кривиться й тримає руку так, ніби боїться навіть ворухнути нею.

— Даню… — голос зрадницьки тремтить, коли я опускаюся поруч із ним навпочіпки.

Я обережно беру його за плече, змушуючи подивитися на мене.

— Подивись на мене. Ти мене чуєш?

Він киває. Очі мутнуваті, але свідомість ясна. Я швидко оглядаю його — окрім подряпини і проблеми з рукою наче більше нічого немає. Але навіть цього достатньо, щоб зрозуміти — справи кепські. 

— Що з рукою? — питаю, намагаючись говорити рівно.

Він ковтає.

— Я… не знаю, — видихає. — Болить. Дуже. Мабуть… або вибив… або зламав.

У мене холоне всередині.

— Добре. Не рухайся, — кажу твердо. — Все буде добре, чуєш?

Я дістаю телефон, навіть не думаючи.

— Алло, Швидку, будь ласка, — кажу швидко, чітко. Пояснюю яка школа і що саме сталося. Коли закінчую розмову, прошу чергову вчительку повідомити дирекцію школи про цей випадок.

Я повертаюся до Дані, залишаюся поруч, не відпускаю його поглядом.

— Ти молодець, — кажу тихо, хоча всередині мене трясе. — Я з тобою. Я нікуди не піду.

Він ледь помітно киває, а тоді я подаю йому руку і допомагаю підвестися. Мене лякає те, як Даня притискає до себе хвору руку. Я тримаю його за плечі, поки ми йдемо до виходу. При цьому Даня здається дуже тихим і взагалі нічого не каже. 

Швидка приїздить швидко, і поки ми їдемо до лікарні, я намагаюсь розпитати Даню, що сталося. Але він наче маленьке налякане цуценя притискає до себе поранену руку і мовчить. Я не хочу зараз його дратувати, бо він і так на межі, але знати правду я зобов'язана. 

— Хто це зробив? — питаю, поки чекаємо в коридорі на висновки рентгену. 

— Я сам. Впав, — бурчить собі під носа. 

— Я в це не вірю, — намагаюсь тримати емоції під контролем. Розумію, що зараз Даня не в тому стані, щоб говорити, тому я відкладаю цю розмову на потім. 

Коли лікар запрошує нас до кабінету, я ще більше хвилююся. Він переглядає знімки ще раз і лише тоді знімає окуляри.

— Перелому немає, — каже спокійно. — Це вивих. Неприємно, але нічого критичного.

Я видихаю так, ніби тільки зараз дозволяю собі дихати.

— Руку ми зафіксуємо, — продовжує лікар. — Носитиме пов’язку щонайменше два тижні. Фізичні навантаження — під забороною.

Даня мовчки киває, коли медсестра обережно фіксує руку в бандажі.

— Потрібен спокій і лікування, — додає лікар. — І бажано без бійок.

Я ловлю погляд Дані й бачу, як він злегка зводить плечима, ніби це для нього найскладніше з усього сказаного.

Ми виходимо в коридор лікарні, і я різко зупиняюся. Даня теж, бо назустріч нам мчить Тимур.

Не йде. Не поспішає. Саме мчить — широкими кроками, стискаючи щелепи так, що вони ледь не хрумтять. Куртка розстебнута, волосся скуйовджене, погляд дикий. Такий, ніби він уже все вирішив. І це рішення — не з приємних.

У мене в грудях стискається. Я відразу розумію: він звинуватить мене.
Бо простіше знайти винного, ніж прийняти, що твій син постраждав, поки ти був “на роботі”.

— Тату… — тихо каже Даня й мимоволі робить крок ближче до мене.

Цей жест ріже сильніше за будь-які слова.

Тимур зупиняється за кілька метрів. Окидає поглядом Даню — пов’язка на руці, пластир на брові, бліде обличчя — і його обличчя кам’яніє ще більше.

А потім він дивиться на мене.

— Що. Це. Таке? — кожне слово — окремий удар.

— Тимуре Віталійовичу, — починаю я спокійно, хоча серце калатає, — Даня…

— Ти взагалі розумієш, що наробила?! — вибухає він. — Я залишив сина в школі, а забираю його з лікарні!

Люди в коридорі обертаються. Медсестра завмирає біля стійки. Даня стискає губи.

— Це не через неї, — раптом каже він. Голос тремтить, але він говорить. — Це не її вина.

Тимур різко повертається до сина.

— Ти мовчи, — кидає. — Я сам розберуся.

— Ні, — кажу я твердо й роблю крок уперед. — Ви не будете на нього кричати.

Він дивиться на мене так, ніби я щойно підписала собі вирок.

— Ти знову лізеш не у свою справу, — цідить. — Я ж попереджав.