Шість років вона вчилася бути хорошою дружиною. Терпіти. Підлаштовуватися. Мовчати там, де хотілося кричати і щоразу обирати їхнє «ми», коли всередині дедалі голосніше звучало її власне «я».
Вона давно знає, що більше не щаслива. Знає, що має піти, але зробити перший крок виявляється страшніше, ніж залишатися там, де болить.
А потім у соціальній мережі з’являється незнайомець. Спочатку — кілька повідомлень. Потім — сміх, довгі розмови й відчуття, що хтось нарешті бачить її справжню. Він не обіцяє врятувати її. Він просто нагадує, що вона досі жива.

Але коли між ними стирається межа, перед нею постає вибір: продовжувати жити життям, яке колись обрала, чи вперше обрати себе.
Іноді найважче — не піти від людини. Найважче — дозволити собі поставити себе на перше місце.