Глава 4. Кава

Глава 4. Кава

   Я перечитала повідомлення тричі.

   Кай: «Підеш зі мною на каву завтра?»

   Кава. Не повідомлення, не реакція на фотографію, не чергова жартівлива фраза, яку можна прочитати, усміхнутися й відкласти телефон. Кава зним у реальному житті. Я поклала телефон на стіл, потім знову взяла, прочитала, поклала, знову взяла.

– Та ну тебе, – пробурмотіла я сама собі.

– Що? – Софі, яка сиділа навпроти, підняла голову.

– Нічого.

   Я заблокувала екран, у мене всередині почалася якась абсолютно безглузда суперечка. Піди – це просто кава, я ж не роблю нічого поганого, ми поговоримо годину, познайомимося. Побачу, який він насправді, можливо, взагалі розчаруюся. Не йди –  ти заміжня, тобі навіщо це? Що ти потім скажеш? А якщо хтось побачить? А якщо Макс дізнається? А якщо Кай очікує від цієї зустрічі чогось іншого? А якщо… Я зупинила себе.

   Чому я взагалі думаю про це так багато? Це просто кава, але чомусь моє серце поводилося так, ніби я збиралася зробити щось набагато серйозніше. Я відкрила чат, Кай був онлайн і я почала друкувати:

   Лісса: «Я не можу.» – видалила. – «Можливо.» – знову видалила. – «Давай.» – видалила.

   Я відклала телефон і потерла скроні. Найгірше було те, що мені хотілося, правда, не настільки, щоб сказати «так» одразу, але достатньо, щоб не сказати «ні». Мені хотілося побачити його, почути його голос. Зрозуміти, чи справді він такий, яким здається в повідомленнях, чи це просто я вигадала його таким, бо іноді ми закохуємося не в людину, а в те, що вона змушує нас відчувати. Я подивилася на екран, а пальці самі набрали:

   Лісса: «Ти серйозно?»

   Відправила та відповідь прийшла майже одразу.

   Кай: «Абсолютно.»

   Лісса: «Ти навіть не знаєш, яка я в житті.» – я усміхнулася.

   Кай: «Саме тому й хочу дізнатися.»

   Це було просте речення, нічого особливого, але воно чомусь пробилося крізь всі мої захисні стіни. Я набрала відповідь і зупинилася, палець завис над кнопкою відправлення. Дивилася на маленьке поле для тексту й розуміла, що є одна річ, яку я досі йому не сказала. Річ, яку мала сказати ще на самому початку – я заміжня. Ми з Максом разом уже багато років, у мене є чоловік і навіть якщо наш шлюб давно перестав бути тим, чим я його уявляла, це все одно правда. Я не хотіла починати знайомство з брехні, тому написала:

   Лісса: «Є дещо, що ти маєш знати.»

   Він прочитав, через кілька секунд з’явилося:

   Кай: «Що?»

   Я вдихнула і нарешті написала те, що мала сказати давно.

   Лісса: «Я заміжня.»

   Цього разу він не відповів одразу, минуло кілька секунд. Потім ще кілька, доки нарешті з’явилися три крапки.

   Кай: «Я зрозумів.»

   І все, без запитань, без образ, без «чому ти тоді мені пишеш?». Я чекала чогось іншого, можливо, навіть розчарування, але він написав:

   Кай: «Я не збираюся тебе ні до чого змушувати.»

«І не хочу ставити тебе в ситуацію, у якій тобі буде некомфортно.»

   Я відчула, як напруження в плечах трохи відпустило.

   Кай: «Якщо хочеш, можемо просто залишитися тут.»

«Без побачень.»

«Просто спілкуватися. Я дізнаюся тебе поступово, ти дізнаєшся мене.»

   Я довго дивилася на ці слова, це було саме те, що мало б мене заспокоїти і чомусь саме тому стало ще важче, бо він не тиснув, не вимагав, не просив вибирати між ним і кимось. Він просто залишав двері відчиненими, а я раптом зрозуміла, що навіть через ці двері мені не варто заходити і написала:

   Лісса: «Ні.»

   Він прочитав і я додала:

   Лісса: «Мабуть, не варто.»

   Кай відповів не одразу.

   Кай: «Ти впевнена?»

   Я подивилася на це питання і вперше за весь вечір не вагалася.

   Лісса: «Так.»

   Відклала телефон, на екрані ще кілька секунд світився наш чат, потім він згас. Разом із ним у кімнаті стало якось надто тихо. Я не знала, чи щойно захистила свій шлюб, чи просто знову обрала те життя, з якого вже так давно хотіла втекти. Довго дивилася на ці слова, це було саме те, що мало б мене заспокоїти і саме тому стало ще важче, бо він не тиснув, не вимагав, не намагався переконати мене, що мій шлюб уже нічого не означає. Він просто залишав вибір мені, а вибір був страшнішим за будь-який тиск. Я могла залишитися тут, продовжувати з ним говорити, дізнаватися його, розповідати щось про себе, чекати його повідомлень, усміхатися, коли телефон показуватиме його ім’я. І, можливо, одного дня перестати називати це просто спілкуванням. Я вже знала, що мені подобається його увага. Мені подобалося, що він питає, що помічає, що не змушує мене доводити, чому я засмучена і це лякало мене більше, ніж саме запрошення на каву, бо я не хотіла брехати ні йому, ні собі – я все ж заміжня.

   Мій шлюб може бути складним, я можу бути в ньому нещасною, можу не знати, чи хочу залишатися в ньому, але це не означає, що я вже вільна. І точно не означає, що я маю право будувати щось нове, поки сама не розібралася зі старим, тому я набрала:

   Лісса: «Ні. Думаю, нам не варто продовжувати.»

   Кай прочитав майже одразу, кілька секунд нічого не було, як потім:

   Кай: «Навіть просто спілкуватися?»

   Я заплющила очі, бо саме це питання було найважчим, адже я хотіла сказати «можна». Хотіла залишити собі хоча б ці повідомлення, хоча б цю маленьку частину дня, яка останнім часом змушувала мене відчувати себе живою. Але я вже знала себе достатньо, щоб розуміти: для мене це не залишиться просто спілкуванням, тому написала правду.