Глава 8. Так було завжди

   У неділю о восьмій ранку спортзал здавався майже порожнім. Кілька людей розсіяно рухалися між тренажерами, хтось біг на доріжці, хтось сидів на лавці, втупившись у телефон. За вікнами місто ще тільки прокидалося, а я вже встигла провести достатньо часу з власними думками, щоб захотіти від них утекти. Я поправила волосся, підійшла до дзеркала й зробила фото. На ньому я була трохи розчервоніла після тренування, з розпатланим волоссям і втомленим обличчям. Нічого особливого, просто я в неділю вранці, коли більшість людей, напевно, ще спали або снідали в ліжку. Я надіслала фото в Blink, за кілька секунд телефон завібрував.

   Кай: «Ти взагалі коли-небудь спиш?»

   Я всміхнулася.

   Лісса: «Доброго ранку і тобі.»

   Кай: «Доброго ранку, Ліссо. Хоча я досі не впевнений, що це ранок, а не якась форма покарання.»

   Лісса: «Чому?»

   Кай: «Бо нормальні люди в неділю о восьмій ранку сплять.»

   Лісса: «А ти, виходить, нормальний?»

   Кай: «Я намагаюся не хвалитися.»

   Я засміялася, прикриваючи рот долонею, хоча поруч нікого не було.

   Лісса: «Я просто люблю тренуватися зранку.»

   Кай: «У неділю?»

   Лісса: «Так.»

   Кай: «О восьмій?»

   Лісса: «Каю, ти збираєшся ставити під сумнів кожне моє рішення?»

   Кай: «Ні. Просто хочу зрозуміти, чи ти справді людина, чи якийсь таємний проєкт із виробництва енергійних жінок.»

   Я засміялася ще голосніше.

   Лісса: «Мене просто бісить, коли я не можу нормально прокинутися, бо хтось вирішив, що вихідні треба витрачати на сон.»

   Кай: «Звучить так, ніби ти сваришся навіть зі своїм будильником.»

   Лісса: «Ми з ним давно не розмовляємо.»

   Кай: «Співчуваю йому.»

   Я похитала головою, усміхаючись до екрана. Іноді мені здавалося дивним, наскільки легко я могла сміятися з Каєм. Він не намагався вразити мене кожною фразою, не вимагав пояснювати свої реакції й не перетворював звичайну розмову на змагання, у якому хтось обов’язково мав рацію. З ним можна було просто говорити. Іноді – дурниці, іноді – про щось важливе, а іноді я могла навіть не помітити, як звичайне повідомлення раптом приводило мене до думок, від яких я роками намагалася відвертатися. Я ще раз подивилася на наше листування, усміхнулася й заблокувала телефон.

   А потім раптом подумала: чому я взагалі тут? Не в спортзалі, не в цій будівлі, не в неділю о восьмій ранку.

   Чому я так часто тікаю з дому?

    Я любила тренуватися. Принаймні, хотіла в це вірити. Мені подобалося відчуття, що я роблю щось для себе. Що можу присвятити годину власному тілу, власним думкам, власному самопочуттю. У спортзалі від мене не вимагали бути хорошою дружиною, уважною невісткою чи людиною, яка завжди знає, що приготувати на вечерю. Тут ніхто не запитував, чи випрала я речі Макса, чи купила продукти, чи не забула про якісь домашні справи. Тут я могла просто прийти, поставити музику в навушниках і займатися тим, що обрала сама. Але іноді я ловила себе на думці, що приходжу сюди не лише тому, що мені подобається тренуватися. Я приходила, бо не хотіла бути вдома і від цього усвідомлення ставало не по собі. Мій дім мав бути місцем, куди я поверталася з радістю. Місцем, де можна було розслабитися, зняти взуття, переодягнутися в зручний одяг і більше нічого нікому не доводити. Натомість я дедалі частіше шукала причини піти. Робота, спортзал, магазин, прогулянка, будь-що, що дозволяло відкласти повернення ще хоча б на пів години. І я почала запитувати себе: якщо вдома я почуваюся так, ніби маю виконувати чиїсь очікування, то коли саме цей дім перестав бути моїм?

   Можливо, проблема була не лише в Максові. Можливо, я сама надто довго жила за правилами, які ніхто не записував на папері, але які все одно керували моїм життям. Правилами, які передавалися від матері до доньки, від бабусі до матері, від однієї жінки до іншої. Іноді – з любов’ю, іноді – з найкращих намірів, але майже завжди з одним і тим самим посланням: хороша жінка повинна вміти терпіти. 

    Я згадала свою маму, не якийсь конкретний день, а цілу низку маленьких спогадів, які раніше здавалися мені звичайними. Вона вставала раніше за всіх, готувала сніданок, прибирала, прала, стежила, щоб у домі було все необхідне. Навіть коли гості приходили просто на каву, вона примудрялася накрити стіл так, ніби очікувала цілу родину на свято. Вона майже ніколи не сідала першою. Спочатку всім накладала їжу, приносила тарілки, питала, кому ще чогось додати. Якщо хтось просив води, вона вставала, навіть коли сама щойно сіла перепочити. А коли хтось говорив їй: «Та сядь уже, відпочинь», – вона лише відмахувалася.

– Та що я буду сидіти? Ще стільки всього треба зробити.

   Я пам’ятаю, як дивилася на неї й думала, що вона неймовірна. Вона встигала все. Знала, що кому подобається, пам’ятала дні народження, помічала, коли хтось сумував, і завжди знаходила спосіб допомогти. Якщо в родині виникала проблема, всі знали, до кого звернутися – до мами. Вона була людиною, на якій трималося так багато і я любила її за це. Але тепер, згадуючи її, я вперше запитала себе: а хто дбав про неї? Хто помічав, що вона втомилася? Хто казав їй, що вечеря може почекати, посуд нікуди не втече, а вона має право просто посидіти? Хто помічав, що за її постійним «все нормально» теж могли ховатися втома, розчарування чи бажання хоча б на один день перестати бути людиною, яка відповідає за всіх?

   Я не знала. Можливо, хтось і дбав про неї. Можливо, у її житті було більше тепла, ніж я могла побачити дитиною. Але я точно пам’ятала, як часто її працю сприймали як щось само собою зрозуміле, наче вона була не людиною, яка робить все це, а частиною самого дому. Як стіл на кухні, як шафа з посудом, як світло, яке вмикається, коли заходиш у кімнату. Вона просто мала бути і, мабуть, найстрашніше було не в тому, що мама багато працювала, а в тому, що я довго вважала це природним. Наче саме так і виглядає любов. Коли ти постійно думаєш про інших,  помічаєш кожну дрібницю та знаєш, чого потребують всі навколо, ще до того, як вони самі про це скажуть. Коли вмієш зробити життя інших людей зручнішим, навіть якщо для цього доводиться відкладати власне. Я виросла, захоплюючись тим, як багато вона могла зробити і лише тепер почала думати про те, скільки їй доводилося брати на себе.