Глава 5. Знову зрада.

Кілька років тому

  Я пам’ятаю той вечір. Ми сиділи на дивані, притулившись одне до одного, а Макс тримав телефон у руках.

  – Дивись, – сказав він.

   На екрані з’явилася фотографія, то було наше весілля. Я нахилилася ближче, на фотографії я стояла в сукні кольору «капучино» й сміялася, закинувши голову назад. Макс дивився на мене так, ніби в усьому залі не було більше нікого.

– Боже, – засміялася я. – Я тут така смішна.

– Ти тут красива.

– У мене зачіска жахлива.

– Нормальна зачіска.

– Максе, вона жахлива.

– Мені подобається, заюхо. 

   Я подивилася на нього, він усміхнувся і я теж.

   Тоді мені здавалося, що цього достатньо, що якщо людина дивиться на тебе так, як Макс дивився на мене того вечора, - значить, все буде добре. Він перегорнув фотографію, на наступній ми стояли біля торта, на іншій танцювали, на ще одній я плакала, а він сміявся.

– Ти реально плакала через промову?

– Я була щаслива.

– Ти була дуже щаслива.

– Досі щаслива. – я поклала голову йому на плече.

   Він поцілував мене в маківку і я заплющила очі.

   Я любила його. Боже, як сильно я його любила, не так, як люблять у красивих фільмах – не ідеально, не без страху. Я любила його по-справжньому – настільки, що тоді навіть не уявляла свого життя окремо від нього. Мені подобалося прокидатися поруч, подобалося чути його кроки в коридорі. Подобалося, коли він кликав мене своїм особливим тоном, від якого я усміхалася ще до того, як оберталася. Або те, як він цілує мене в плече коли лягає спати. 

   Я пам’ятала його улюблені речі. Знала, який чай він п’є, яку пісню він завжди перемикає, що він не любить, коли на кухні я кожного разу вимикаю світло. Я знала його так добре, що іноді могла відповісти за нього ще до того, як він щось сказав.

   І мені це подобалося, я хотіла знати його все життя. Мені здавалося, що любов саме така. Коли одна людина поступово стає частиною тебе, коли її звички стають знайомими. Її голос – рідни, її проблеми – твоїми, її плани – вашими. Тоді я навіть не помічала, як часто говорила «ми». Ми поїдемо, ми купимо, ми колись будемо - у нас буде. 

   Я майже не говорила «я». Мені це здавалося не втратою себе, мені здавалося любов’ю.

– А пам’ятаєш цю? – Макс перегорнув ще одну фотографію.

– Пам’ятаю. – я асміялася.

   На ній він стояв поруч зі мною, а я тримала його за руку так міцно, ніби боялася, що він кудись зникне. Тоді я навіть не знала, що колись саме цього боятимуся найбільше. Не того, що він піде, а того, що він залишиться. І я залишуся поруч із людиною, яку колись любила настільки сильно, що не могла уявити без неї жодного свого завтра. Я подивилася на фотографію довше.

– Я була тоді щаслива, – тихо сказала я.

– Ми були. – Макс усміхнувся.

  Я кивнула - так, ми були і, мабуть, саме тому все це стало таким складним, бо легше піти від людини, яку ніколи не любила.

   Набагато важче – від людини, яку колись любила всім серцем. Я тоді ще не знала, що любов може закінчитися не в один день, вона може залишатися на фотографіях, у спогадах, звичках, старих повідомленнях. Навіть у твоїх руках, які все ще пам’ятають, як тримати його руку. Але людина, яку ти так сильно любила, може одного дня стати майже незнайомою і найстрашніше – іноді ти навіть не можеш назвати точний день, коли це сталося.

   Я перегорнула фотографію і завмерла. На екрані був не знімок, скріншот переписки. Ім’я зверху я прочитала не одразу «Ірена». Дивилася на екран кілька секунд, не розуміючи, чому в мене раптом стало так холодно. Повідомлення не були старі. Принаймні, дата не стояла кількарічної давності, вони не ставали менш реальними. Вони писали про зустрічі, про те, де бачилися, про речі, які я не хотіла дочитувати. Я прокрутила трохи нижче і побачила згадку про машину, про те який був секс в машині, та мені стало важко дихати.

«Ще одна…» – ця думка з’явилася першою і була настільки простою, що від неї стало ще страшніше. Не «хто вона?», не «коли це було?», а саме: «Ще одна.»

   Скільки їх було? Скільки разів я сиділа поруч із ним, сміялася, розповідала щось про свій день, а він уже мав від мене щось приховане?

– Ліссо… – я підняла очі на Макса, він уже дивився на мене.

  Я знову подивилася на телефон, руки стали холодними, бо це триває досі. Я не знала, звідки взялася ця думка. Можливо, тому що він так швидко змінився в обличчі. Можливо, тому що людина, яка нічого не приховує, не дивиться на тебе так. Я хотіла запитати, хотіла почути просте: «Ні», але Макс раптом забрав телефон із моїх рук.

– Це старе, – сказав він і його голос був спокійним, надто спокійним. – Не звертай уваги.

– Старе? – я подивилася на нього.

– Так. – він поклав телефон екраном донизу. – Це було давно. Забудь.

   «Забудь.» Я майже усміхнулася від абсурдності цього слова. Як можна забути те, чого ти щойно дізналася? Як можна зробити вигляд, що нічого не сталося, коли кілька секунд тому твоє минуле раптом отримало зовсім інше значення? Я подивилася на фотографії, що залишилися на екрані. Ось ми біля торта, ось ми танцюємо, ось я тримаю його за руку. На кожній фотографії я виглядала щасливою і раптом я вже не була впевнена, що знала, що саме відбувалося в моєму власному житті.

– Ліссо, – повторив Макс. – Ти чуєш мене?

   Я кивнула, але нічого не сказала, бо вперше за багато років слово «ми» не прийшло мені на думку. Вперше я подумала тільки про себе, а якщо я весь цей час знала його зовсім не так добре, як мені здавалося?

   Того вечора Макс заснув швидко, а я ще довго лежала поруч, дивлячись у темряву. Він дихав рівно, спокійно, ніби цей вечір нічим не відрізнявся від сотень інших, а кілька хвилин тому я не побачила на його телефоні чуже ім’я та не відчула того дивного холоду всередині.

   Я обережно підвелася, його телефон лежав на тумбочці. Я дивилася на нього кілька секунд з думками: «Не треба.» Це була перша думка, а потім друга: «А якщо треба?», тому я взяла телефон. Спочатку я навіть не знала, що саме шукаю. Можливо, хотіла знайти доказ того, що помилилася. Хотіла побачити щось, що дозволило б мені повернутися в ліжко й сказати собі, що я просто накрутила себе, але я знайшла. Ім’я було інше, не було фотографії, зовсім іший акаунт - фейковий і я завмерла. Переписка починалася кількома місяцями раніше – саме тоді, коли Макс поїхав в іншу країну у відрядження після нашого весілля. Я пам’ятала ту поїздку, пам’ятала, як допомагала йому збирати валізу, як він обійняв мене біля дверей і сказав, що повернеться через кілька днів, а я писала йому ввечері: «Сумую». Памʼятаю , як чекала його дзвінків, а в цей самий час він створив собі інше життя. Навіть інше ім’я, іншу сторінку, іншу людину, якій він писав те, що колись писав мені. Я прокручувала повідомлення вниз, а всередині мене ставало дедалі тихіше, не було навіть сліз. Тільки одна думка, яка повторювалася знову й знову: «Скільки?»Скільки разів я вже пробачила? Скільки разів він говорив, що це востаннє? Скільки разів я переконувала себе, що люди можуть помилятися, що важливіше те, що вони роблять після помилки?