Розділ 2

Розділ 2

   У спортзалі пахло металом, гумою й чиїмось солодким парфумом. Я зайшла, кивнула адміністратору й одразу попрямувала до роздягальні. Мені не хотілося ні з ким говорити, бодай не сьогодні. Поставила сумку на лавку, зняла куртку й підняла очі. Дзеркало було навпроти і я завмерла. Дивно, бо я бачила себе щодня. Вранці – сонну, з розпатланим волоссям, ввечері – втомлену, без макіяжу. Між цими моментами – у відображенні вікон, ліфта, автомобільного скла, але сьогодні я вперше по-справжньому подивилася на себе і не впізнала. Жінка в дзеркалі виглядала спокійною, навіть занадто. Очі були втомленими не просто від недосипу, у них було щось таке, чого я раніше не помічала, наче світло, яке колись жило там, хтось повільно вимкнув. Я

– Господи…– нахилила голову. – Це справді я? Ліссо, що з тобою стало?

   Колись я сміялася голосніше за всіх. Могла прокинутися вранці без жодного плану й вирішити, що сьогодні буде найкращим днем у моєму житті. Я танцювала, поки готувала вечерю, співала в машині, навіть якщо не знала слів. Могла годинами розповідати подругам якусь дурницю, сміючись ще до того, як доходила до кінця історії. Я любила людей, любила життя та себе – навіть якщо тоді не знала, що саме це і було, а потім у моєму житті з’явився він. І я не можу сказати, що він одного дня просто взяв і забрав у мене все. Ні, це було б занадто просто. Він не вимкнув мене одним рухом, я гасла поступово. Трохи після кожної сварки, кожного «ти знову перебільшуєш», після кожного разу, коли я хотіла розповісти щось важливе, а у відповідь отримувала байдужість. Трохи після кожного моменту, коли мені хотілося сміятися, але я ловила його погляд і ставала тихішою. Я навчилася говорити менше, просити менше, хотіти менше та радіти менше, а потім навчилася взагалі нічого не чекати. Мабуть, це було найстрашніше – не коли людина кричить на тебе, не коли свариться, а коли ти поступово перестаєш чекати від неї тепла.

   Я дивилася на своє відображення й згадувала себе п’ятнадцятирічну. Ту дівчинку, яка закохалася в нього так сильно, що навіть не уявляла життя окремо. Для неї він був цілим світом, вона дивилася на нього так, ніби він був найкращою людиною на планеті, вірила кожному його слову. Вірила, що любов може пережити все, що якщо любити достатньо сильно, то двоє людей завжди знайдуть шлях назад одне до одного. Я хотіла б зараз повернутися до неї, обійняти і сказати: «Не віддавай себе повністю іншій людині». Але вона б не послухала, бо вона була закохана, а закохані люди часто не чують попереджень.

   Провела пальцями по дзеркалу, ніби могла торкнутися тієї дівчинки по той бік скла.

– Де ти? – прошепотіла я.

   Відповіді не було. тільки моє відображення і я зрозуміла, що сумую за собою, а не за ним. За собою тією, яка сміялася без причини, яка могла сказати «ні» і не відчувати провини, яка не боялася бути незручною. За тією, яка вірила, що заслуговує на хороше життя просто тому, що вона є. У горлі з’явився клубок, тому я швидко відвернулася від дзеркала, бо не хотіла плакати, особливо тут та особливо через нього. Швидко взяла пляшку води, зробила ковток і вийшла до залу.

   Навколо люди сміялися, розмовляли, тренувалися. Хтось фотографував себе в дзеркалі, хтось прийшов сюди після роботи, дехто поспішав на побачення. У кожного було своє життя, а я стояла посеред цього шуму й раптом відчула себе абсолютно самотньою. Не знала, коли саме перестала бути тією дівчинкою, не знала, в який момент любов перестала бути місцем, де я могла відпочити, і стала місцем, де мені постійно потрібно було доводити, що я достатньо хороша. Але я знала одне, що я більше не хотіла залишатися цією жінкою, вперше за багато років це бажання було сильнішим за страх.

   Я взяла штангу й стала перед лавкою. Перший підхід, другий, на третьому руки вже почали тремтіти, але я не зупинилася. Мені подобалося це відчуття – коли м’язи втомлювалися сильніше, ніж думки. У спортзалі було простіше, тут я могла втомити тіло настільки, щоб мозок нарешті замовк. Саме тому я й приходила сюди, не заради красивого тіла, не заради когось, а щоб хоча б на годину перестати думати про своє життя. Телефон лежав на підлозі поруч із сумкою, екран раптом засвітився і я краєм ока побачила сповіщення.

   «Новий запит у друзі – Blink.»

   Я скривилася. Blink. Найдурніша соціальна мережа у світі, принаймні так я думала, поки не зареєструвалася там. Мене туди затягнула Софі, й було вісімнадцять і вона була впевнена, що людина, яка не сидить у Blink, буквально випадає з життя.
– Ти просто не розумієш! – казала вона, сидячи в мене на кухні й забираючи мій телефон. – Тут усе набагато простіше. Немає цього пафосу з ідеальними фотографіями. Просто люди, моменти, повідомлення…

– Мені двадцять шість. – я розсміялася.

– І що? – підняла брову.

– Я заміжня, у мене робота і мене немає часу на це.

   Вона тоді закотила очі й сама створила мені акаунт. Поставила фотографію, яку я навіть не пам’ятала, звідки взяла, придумала мені нік, додала кілька своїх друзів, а потім сказала:

– Все. Тепер ти офіційно не бабуся.

   Я сміялася тоді, а зараз уже не дуже. Тоді я майже не користувалася Blink. Іноді відкривала, коли Софі скидала мені щось зі словами «ДИВИСЬ НЕГАЙНО». Гортала кілька хвилин та закривала і забувала про нього, але цього разу хтось надіслав мені запит. Я підняла телефон та подивилася на нік «Кай.» Незнайоме ім’я, тому я з цікавості відкрила його профіль, на ньому було кілька фотографій, нічого особливого і вже хотіла натиснути «видалити». Мені не потрібні були нові люди, особливо чоловіки та особливо зараз коли моє власне життя й без того розвалювалося на частини. Я натиснула назад, потім ще раз відкрила запит, сама не знаю навіщо. Мабуть, просто з цікавості, на екрані було дві кнопки: «Прийняти.» та «Видалити.». Вже майже натиснула другу, але телефон ковзнув у долоні та палець випадково торкнувся першої «Запит прийнято.»