Глава 10. Обручка

Я не помітила, як наші розмови стали довшими. Раніше ми переважно обмінювалися короткими повідомленнями. Кілька жартів вранці, запитання про день, побажання на добраніч. Тепер все було трохи інакше. Ми могли почати розмову з якоїсь дрібниці й непомітно перейти до того, що любимо, чого боїмося, що нас дратує, а що змушує усміхатися навіть у найгірший день. Кай розповідав про себе більше. Про роботу, про звички, про те, як іноді відкладає справи до останнього, а потім дивується, чому день минув так швидко. Про музику, яку слухає, коли потрібно зосередитися. Про свою дивну звичку купувати книжки й не завжди дочитувати їх. Я теж почала розповідати більше. Не все, ж еякі речі досі залишалися тільки моїми. Але я вже не відчувала потреби відповідати на кожне його запитання обережним «все нормально». Іноді я просто писала, що день був жахливим. Або що мені сумно без причини, або що сьогодні я злилася на весь світ, хоча насправді просто хотіла, щоб мене ніхто не чіпав. Він не намагався щоразу знайти рішення. Іноді жартував, запитував, чи хочу я поговорити про це, а іноді просто залишав мені можливість не відповідати.

   Мені подобалося, що я могла бути різною. Не тільки веселою, уважною, зручною чи тією, яка завжди знає, що сказати.

   Одного ранку я отримала від нього повідомлення ще до того, як встигла допити каву.

   Кай: «Доброго ранку, Ліссо. Бажаю тобі чудового дня, гарного настрою й людей, які сьогодні не перевірятимуть твоє терпіння.»

   Лісса: «А якщо я сама сьогодні планую перевірити чиєсь терпіння?»

   Кай: «Тоді бажаю цій людині сил.»

   Лісса: «Дуже співчутливо з твого боку.»

   Кай: «Я взагалі людина великого співчуття.»

   Лісса: «Особливо до себе?»

   Кай: «Нарешті ти починаєш мене розуміти.»

   Я усміхнулася й зробила ще один ковток кави.

   Лісса: «До речі, ти сьогодні рано прокинувся.»

   Кай: «Не повіриш, але я іноді веду доросле життя.»

   Лісса: «Не знаю, чи готова в це повірити.»

   Кай: «Жорстоко. А я вже думав, що заслужив твою довіру.»

   Лісса: «Ти заслужив право на сумнів.»

   Кай: «Прекрасно. Почну з малого.»

   Я відклала телефон, але за хвилину знову взяла його до рук.

   Лісса: «Гарного тобі дня, Каю. І нехай сьогодні все вийде так, як ти задумав.»

   Він відповів не одразу.

   Кай: «Дякую. Знаєш, мені подобається, коли ти бажаєш мені гарного дня.»

   Я перечитала повідомлення.

   Лісса: «Чому?»

   Кай: «Бо зазвичай ти тільки сперечаєшся зі мною.»

   Лісса: «Можу повернутися до звичного формату.»

   Кай: «Ні-ні. Не треба. Мені подобається ця версія тебе.»

   Я засміялася і спіймала себе на думці, що мені теж хочеться сказати йому щось приємне. Не тому, що він щойно зробив мені комплімент, не для того, щоб підтримати розмову. Просто тому, що я справді так думала.

   Ввечері я повернулася зі спортзалу втомлена, але задоволена. Коли дістала телефон, побачила повідомлення від Кая.

    Кай: «У мене до тебе є претензія.»

    Лісса: «Що я вже зробила?»

    Кай: «Нічого. Саме в цьому й проблема.»

    Лісса: «Дуже конкретно. Продовжуй.»

    Кай: «Ти постійно розповідаєш, як ходиш у зал, як тренуєшся, як знаходиш сили після роботи. А я в цей час лежу на дивані й думаю, що, мабуть, настав час щось змінювати.»

    Лісса: «Можливо, варто просто встати з дивана?»

    Кай: «Не поспішай. Це серйозний процес. Спочатку потрібно морально підготуватися.»

    Лісса: «Скільки часу тобі потрібно?»

    Кай: «Не знаю. Але я вже подумки зав’зав кросівки.»

    Лісса: «Вражає. Майже спортсмен.»

    Кай: «Думаю, тобі доведеться стати моєю мотивацією. Будеш надсилати мені звіти зі спортзалу, а я намагатимуся підняти свою… мотивацію з дивана.»

    Лісса: «Ти щойно дуже красиво назвав свою лінь.»

    Кай: «Я працюю над формулюваннями.»

    Лісса: «А може, почнеш із прогулянки? Не обов’язково одразу підкорювати тренажерний зал.»

    Кай: «Ти вже складаєш мені програму?»

    Лісса: «Просто намагаюся врятувати тебе від надмірних амбіцій.»

    Кай: «Мені подобається, коли ти про мене дбаєш.»

    Я затримала погляд на цих словах. Раніше я переважно відповідала на його турботу. Дякувала, жартувала, іноді відмахувалася. Але тепер мені захотілося запитати про нього.

    Лісса: «А ти взагалі чого хочеш? Не рахуючи того, щоб не вставати з дивана.»

    Кай: «Гарне питання.»

    Лісса: «Я знаю. Можеш записати його собі.»

    Кай: «Хочу більше рухатися. Менше відкладати справи. Навчитися нормально відпочивати, а не просто перемикатися з роботи на телефон. І, мабуть, стати трохи кращою версією себе.»

    Лісса: «Звучить як хороший план.»

    Кай: «Особливо якщо матиму таку мотивацію.»

    Лісса: «Не перекладай відповідальність за своє життя на мене.»

    Кай: «Ось бачиш? Уже мотивуєш бути відповідальнішим.»

   Я засміялася, а потім перечитала його повідомлення ще раз. «Стати кращою версією себе.»Він сказав це жартома, принаймні, частково, але я чомусь надовго запам’ятала саме ці слова.

   Мені стало цікаво, як виглядає Кай у звичайному житті. Не на фотографіях, які він іноді надсилав, не на маленькій аватарці в Blink.  Яким він був, коли прокидався невиспаний? Чи довго обирав одяг? Чи так само багато жартував наживо? Чи сміявся голосно, чи лише усміхався кутиками губ? Я знала про нього більше, ніж кілька тижнів тому, але все одно майже нічого. Іноді це усвідомлення повертало мене до реальності. Ми не зустрічалися. Я не знала, чи сподобаюся йому такою, якою є поза екраном. Не знала, чи залишиться наше спілкування таким самим, коли між нами не буде часу обдумати відповідь, стерти повідомлення або сховатися за смайликом. Але тепер я й сама почала помічати, що шукаю приводи написати йому. Того вечора він надіслав фотографію своєї вечері. На тарілці лежало щось, що нагадувало мені їжу, яку готують, коли зовсім не хочеться готувати.