Глава 7. А хто подбає про неї?

– Ну що, коли вже будете нас радувати?

   Я саме підносила склянку до губ, коли почула запитання Елени. Ми сиділи за великим обіднім столом у будинку батьків Макса. Поруч зі мною був мій чоловік, навпроти – його старша сестра Елена, а праворуч від неї – Камілла. Вечеря починалася цілком звичайно: розмови про роботу, чиїсь плани на вихідні, жарти, які я чула вже не вперше і ось тепер – діти.

– Що саме? – перепитала я, хоча чудово зрозуміла, про що йдеться.

   Елена засміялася.

– Ліссо, ну не вдавай, що не розумієш. Ви вже шість років одружені. Коли нам чекати на племінника чи племінницю?

   Я мимоволі подивилася на Макса. Він усміхався, крутячи виделку між пальцями.

– До речі, я теж про це думав, – сказав він. – Я хочу дитину.

    Я завмерла на мить. Не тому, що вперше чула про його бажання стати батьком. Ми вже говорили про це раніше. Просто щоразу, коли ця тема виникала, я сподівалася, що він нарешті зрозуміє мої аргументи.

– Максе, ми вже це обговорювали.

– І що? – Він знизав плечима. – Я не бачу причин відкладати.

   Я повільно поклала виделку на тарілку.

– Ми навіть не маємо власного житла. Ми орендуємо квартиру, Максе. Орендуємо. І часом ледве зводимо кінці з кінцями до кінця місяця. Ти справді вважаєш, що зараз найкращий час для дитини?

– А що не так? Усі якось справляються.

    Я ледь стрималася, щоб не закотити очі. Усі якось справляються, наче ці три слова могли оплатити оренду, купити дитяче ліжечко, оплатити лікарів і забезпечити родину всім необхідним.

– Я не хочу, щоб ми просто якось справлялися, – відповіла я. – Я хочу, щоб ми були готові. Щоб у нас були заощадження, стабільний дохід, упевненість, що ми зможемо забезпечити дитину. Зараз ми не можемо дозволити собі навіть кілька непередбачених витрат без того, щоб почати рахувати кожну копійку. Макс невдоволено видихнув.

– Ти завжди знаходиш причину, чому щось не на часі.

– Тому що це справді не на часі!

   Мій голос прозвучав голосніше, ніж я планувала. Камілла перестала їсти й перевела погляд на брата.

– Ліссо, я розумію, що ти хвилюєшся, – сказала Елена примирливо. – Але ж ви обоє працюєте. З дитиною теж можна впоратися.

   Я кивнула.

– Саме так. Ми обоє працюємо. І якщо я піду в декрет, нашого спільного доходу стане менше. А якщо виникнуть ускладнення або я не зможу швидко повернутися до роботи? Що тоді? Максе, ти зараз навіть власні витрати не завжди контролюєш. Як ти збираєшся самотужки утримувати родину, якщо виникне така потреба?

    Його обличчя відразу змінилося. Я знала цей вираз. Він з’являвся щоразу, коли мої слова торкалися чогось, чого Макс не хотів визнавати.

– Та не перебільшуй. Коли ти завагітнієш, продовжиш працювати. Вагітність — це не хвороба.

    Я подивилася на нього, намагаючись зрозуміти, чи він справді не бачить проблеми у власних словах.

– Я знаю, що вагітність не хвороба. Але це не означає, що вона не впливає на жінку. У людей бувають токсикоз, ускладнення, виснаження. Не всі вагітності однакові.

– Господи, Ліссо, ти ще навіть не вагітна, а вже вигадуєш проблеми!

– Я не вигадую проблеми. Я думаю наперед.

– От і думай, як ми будемо жити далі, а не шукай причин нічого не робити.

   Я відчула, як усередині повільно наростає роздратування.

    Нічого не робити? Я працювала, оплачувала рахунки, намагалася втримати наш бюджет у межах можливого й постійно думала про те, як нам вибратися з фінансової нестабільності. Але, виявляється, цього було недостатньо.

– А після народження? – запитала я. – Що ти пропонуєш робити тоді?

   Макс відповів так, ніби все було давно вирішено.

– Віддамо дитину в ясла, а ти повернешся на роботу.

   Я на кілька секунд замовкла.

– Віддамо?

– Так. А що такого? Інші ж віддають.

– Максе, дитина не річ, яку можна просто передати комусь, щоб повернутися до звичного життя. Їй потрібен час, догляд, увага. І я не знаю, як почуватимуся після пологів, скільки часу мені знадобиться на відновлення. Чому ти говориш про це так, ніби все можна спланувати до хвилини?

– Бо хтось має заробляти гроші! – відрізав він. – Чи ти пропонуєш мені одному тягнути всіх на собі?

   Я повільно вдихнула. Ось воно. Те, чого я боялася найбільше. Не сама дитина, не безсонні ночі чи зміни в нашому житті, а те, що навіть у найважливіший період мого життя я, найімовірніше, залишилася б сама зі своїми переживаннями, тоді як від мене очікували б, що я все витримаю.

– Я пропоную спочатку стати на ноги, – сказала я. – Знайти фінансову стабільність. Навчитися відповідально ставитися до грошей. Навчитися чути одне одного. А вже потім думати про дитину.

– Тобто ти хочеш, щоб я забезпечував тебе, поки ти сидітимеш удома?

   Я дивилася на нього й не могла повірити, що це справді говорить людина, з якою я прожила стільки років.

– Я хочу, щоб ми обоє були готові стати батьками.

– Але ж ти жінка, Ліссо! – вигукнув він. –  Це природно, що ти народиш дитину. І не треба робити з цього трагедію. Вагітність не завадить тобі працювати, а після пологів віддаси дитину в ясла й повернешся до своїх справ. Ти ж не збираєшся сидіти в мене на шиї?

   За столом запала тиша. Така густа, що я почула, як у сусідній кімнаті цокає годинник. Я дивилася на чоловіка й раптом зрозуміла, що він не просто не погоджується зі мною. Він навіть не намагається уявити себе на моєму місці. Для нього все було просто: я завагітнію, виношу дитину, народжу, відновлюся, повернуся до роботи, подбаю про малюка, поєднаю кар’єру, материнство, побут і всі інші обов’язки. А він? Він хотів дитину. Чомусь у цій розмові це було єдине, що справді мало значення.

– Ти зараз серйозно? – тихо запитала Камілла.

  Макс повернув до неї голову.

– А що?

   Вона відклала виделку й подивилася на брата так, ніби бачила його вперше.