Глава 3. Ранок

Глава 3. Ранок

   Я прокинулася від тиші, а не від будильника, або від шуму машини за вікном. Та не від сонця, яке пробивалося крізь щілину між шторами – саме від тиші. Кілька секунд я просто лежала, дивлячись у стелю, і не могла зрозуміти, чому в кімнаті так порожньо. Потім повернула голову, місце поруч було холодним, а Макса вже не було. Я навіть не знала, коли він пішов. На його половині ліжка залишилася тільки зім’ята ковдра і ледь помітний запах парфуму. Колись я прокидалася раніше за нього, щоб просто подивитися, як він спить. Мені здавалося це чимось неймовірно красивим – знати, що людина, яку ти любиш, лежить поруч із тобою і нікуди не збирається. Тепер я дивилася на порожнє місце й думала тільки про одне: «Мені навіть не хочеться знати, куди він пішов.» Від цієї думки стало страшно, але не тому, що вона була неправильною, а тому, що вона була чесною. Я сіла на ліжку й потерла обличчя долонями, вчорашня сварка ще жила десь всередині не окремими словами, а важкістю. Я вже майже не пам’ятала, з чого все почалося. У наших сварок давно зник початок, вони просто траплялися, як дощ, пробки, або ще один понеділок. Іноді мені здавалося, що ми могли б посваритися навіть через те, хто першим скаже «доброго ранку».

   Встала і пішла на кухню, підлога була холодною, я сперлася руками об кухонну стільницю. Навпроти висіло наше фото, ми там були молодими, дурними та щасливими, або принаймні я так думала. Ми посміхалися одне одному так, ніби весь світ був десь далеко, а в нас попереду було ціле життя. Мені було п’ятнадцять. Коли зараз я думала про це, мені хотілося запитати ту дівчинку з фотографії: «Ліссо, ти взагалі розуміла, що обираєш?» Напевно, ні. Хіба в п’ятнадцять ми взагалі розуміємо, кого обираємо? Ми обираємо почуття, метеликів у животі та людину, поруч із якою вперше здається, що нас хтось бачить, а потім минають роки. Ти закінчуєш школу, починаєш працювати, змінюєшся, вчишся жити дорослим життям і одного дня раптом помічаєш, що людина поруч із тобою залишилася тією самою. Або, можливо, змінилася і вона, просто ви змінилися в різні боки.

   Я поставила чашку під кавоварку й натиснула кнопку, гіркий запах наповнив кухню майже одразу. Я любила чорну каву без цукру, без молока та без спроб зробити її м’якшою. Макс її ненавидів, він завжди казав, що не розуміє, як можна добровільно пити щось настільки гірке.

– Ти хоча б цукру додай, – казав він щоразу, коли бачив мою чашку.

– Тоді це буде вже не моя кава. – сміялася я.

   Ми взагалі завжди любили різне. Я – чорну каву, він – солодку, я – тишу вранці, він – музику, я могла годинами сидіти біля вікна, а йому постійно потрібно було кудись поспішати, я любила залишатися вдома, він любив людей. Раніше це здавалося мені красивим, бо ми були різними, протилежностями. Так часто кажуть про кохання, ніби різниця між двома людьми автоматично робить їх половинками одного цілого, але ніхто не говорить про те, як важко іноді любити людину, яка дивиться на світ зовсім не твоїми очима. Я зробила ковток і гіркота розлилася язиком і залишилася десь післясмаком. Мені подобалася саме ця гіркота, можливо, тому, що вона була простою та зрозумілою. Її не потрібно було аналізувати, кава була гіркою – і все, не треба було думати, чому, не треба було шукати правильні слова, не треба було запитувати себе, чи все ще любиш людину, яка сидить поруч. Іноді мені здавалося, що я п’ю чорну каву саме для того, щоб хоч на кілька хвилин заглушити всі інші смаки. Особливо ті, які давно стали нестерпними.

   Подивилася на порожній стілець навпроти, колись Макс сидів там і кривився від моєї кави. Тепер його не було, а кава залишилася, все ж така гірка, тепла та моя. Я знову зробила ковток і подумала, що, мабуть, люди теж звикають до гіркоти. Спочатку вона здається нестерпною, потім – знайомою, а одного дня ти вже не розумієш, чи тобі справді подобається її смак. Чи ти просто забула, якою була кава без неї. Допивши каву я залишила чашку в раковині, телефон лежав на столі екраном донизу та я взяла його майже машинально. Жодного повідомлення від Макса, та я навіть не здивувалася, він рідко писав мені просто так. Не питав, як я прокинулася, не бажав гарного дня, не надсилав якихось дурниць, які могли б змусити мене посміхнутися посеред робочого дня. Колись я намагалася говорити про це.

– Ти можеш хоча б іноді написати мені просто так?

   Макс тоді дивився на мене так, ніби я просила від нього чогось абсолютно безглуздого.
– А навіщо? Якщо мені буде щось потрібно, я напишу.

   Я пам’ятала, як тоді промовчала, а наступного разу, коли все ж наважилася сказати, що мені не вистачає його уваги, він образився ніби я звинувачувала його в чомусь жахливому, а моє бажання отримати від нього просте «як ти?» було надмірною вимогою. З часом я перестала просити, напевно, це було простіше, коли перестаєш просити, перестаєш чекати. А коли перестаєш чекати – вже не так боляче, коли нічого не отримуєш. Перегорнула екран і тоді побачила інше повідомлення від Кая. Я завмерла на секунду, перш ніж відкрити чат.

   Кай: «Доброго ранку.» – за кілька секунд прийшло ще одне. «Бажаю тобі хорошого дня і гарного настрою.»

   Я вже хотіла закрити чат, коли з’явилося третє:

   Кай: «А якщо настрій сьогодні вирішить тебе ігнорувати – скажи. Я спробую його знайти. Але гарантувати, що він мені сподобається, не можу».

  Я посміхнулася, справді і це вперше за цей ранок. Подивилася на його ім’я ще кілька секунд. Людина, яку я майже не знала, яка нічого мені не була винна. І яка чомусь просто побажала мені хорошого дня
   Лісс: «Дякую.» – написала, подивилася на слово та видалила, тоді набрала ще одне забрала: « тобі гарного дня.»

   Знову стерла. я не знала, чому не відповідаю, можливо, тому що не хотіла давати йому приводу продовжувати розмову, а можливо, тому що боялася, що мені сподобається, якщо він продовжить.