Глава 6. Звичка залишатися

    Минуло кілька днів. 

   Я не пішла з Каем на каву. Він більше не пропонував, я не поверталася до тієї розмови, а він не намагався переконати мене, що нічого страшного в нашій зустрічі не було б. Ми обоє зробили вигляд, що нічого не змінилося, хоча дещо все-таки змінилося. Ми продовжували переписуватися. Вранці він міг написати: «Доброго дня. Сподіваюся, сьогодні ти виспалася». Я відповідала: «Доброго ранку. Поки що не дуже». Він бажав мені гарного дня, я питала, як минув його. Іноді ми обмінювалися кількома повідомленнями про роботу, погоду чи щось зовсім неважливе. Жодних запрошень, двозначних фраз та розмов про те, що могло б статися, якби обставини були іншими. Ми спілкувалися так, ніби між нами ніколи не було тієї розмови про каву. Можливо, саме тому я не припиняла відповідати. Мені було легко переконувати себе, що в цьому немає нічого поганого. Зрештою, люди можуть розмовляти одне з одним. Можуть цікавитися чужим днем, бажати гарного ранку, надсилати кумедні фотографії. Не кожна розмова повинна кудись приводити. Я повторювала це собі щоразу, коли бачила його ім’я на екрані. І щоразу намагалася не замислюватися над тим, чому повідомлення від незнайомця іноді викликає в мене більше тепла, ніж розмова з чоловіком, із яким я прожила стільки років.

   З Максом усе було інакше, він не писав мені просто так. Не запитував, як я спала, чи встигла поснідати, чи не надто важким видався мій день. Якщо йому щось було потрібно, він телефонував або писав. Якщо ні – ми могли не обмінятися жодним повідомленням до самого вечора.

   Раніше я намагалася пояснити йому, що справа не в самих повідомленнях. Мені не потрібні були довгі зізнання посеред робочого дня. Я не чекала, що він щогодини нагадуватиме мені про своє кохання. Я просто хотіла іноді відчувати, що він згадав про мене не тому, що йому щось знадобилося. Одного разу я навіть запитала:

– Ти можеш хоча б іноді написати мені просто так?»

   Він здивувався.

– А навіщо? Якщо мені буде щось потрібно, я напишу».

   Тоді я спробувала пояснити, а він образився і наступного разу, коли мені захотілося попросити про те саме, я вже знала, чим усе закінчиться. Тож я просто перестала. 

    Ми часто називаємо це дорослішанням. Вчимося не ображатися через дрібниці, не вимагати забагато, не створювати проблем там, де їх можна уникнути. Ми переконуємо себе, що просто стали мудрішими, спокійнішими, терплячішими, а іноді все набагато простіше. Ми просто втомлюємося просити про те, чого нам не хочуть давати.

    Того ранку я прокинулася раніше за будильник. Макс уже збирався на роботу. Я почула, як він відчинив шафу, дістав одяг, потім пройшов до ванної. Я лежала із заплющеними очима й слухала знайомі звуки. Колись я любила ці ранки. Мені подобалося прокидатися, коли він ще був удома, спостерігати, як він збирається, жартувати з приводу його сорочок, просити поцілувати мене перед виходом. Тепер я просто чекала, коли за ним зачиняться двері, щоб іще трохи полежати в тиші.

–Я пішов, – сказав Макс, зазирнувши до спальні.

   Я розплющила очі.

– Добре. – він затримався на порозі. – Ти сьогодні пізно? 

– Не знаю. Як вийде.

– Зрозуміло.

   Він кивнув і пішов, я почула, як зачинилися вхідні двері. Жодного поцілунку, або «гарного дня», запитання про те, як я почуваюся. Найгірше було навіть не це. Найгірше – я вже не дивувалася.

  Я лежала й дивилася на порожнє місце поруч, думаючи про те, як непомітно людина може звикнути до відсутності чогось важливого. Спочатку ти помічаєш кожну дрібницю. Тобі бракує обіймів, розмов, випадкових дотиків. Ти сумуєш за тим, як людина дивилася на тебе раніше, як усміхалася, як цілувала перед сном. Потім починаєш шукати пояснення – він втомився, у нього багато роботи, ми давно разом, не можна ж постійно жити так, ніби ми тільки познайомилися. А потім одного дня ловиш себе на думці, що вже не пам’ятаєш, коли востаннє чекала на його повернення додому. Не тому, що маєш плани, а тому, що тобі просто хочеться побути поруч.

   Сіла на ліжку й потягнулася до телефону. Жодного повідомлення від Макса, я навіть не здивувалася. У Blink було нове повідомлення.

   Кай: «Доброго ранку. Як ти сьогодні?»

   Подивилася на екран, звичайне запитання, в ньому нічого особливого. Я могла відповісти одним словом, а могла взагалі не відповідати. Він не образився б, не влаштував би розмову про те, чому я стала холодною, і не змусив би мене виправдовуватися, але я відповіла.

   Лісса: «Доброго ранку. Трохи сонна, але все нормально. А ти?»

   Кай: «Теж не виспався. Здається, кава сьогодні працюватиме замість мене.»

   Я усміхнулася.

   Лісса:  «Сподіваюся, вона знає про свою відповідальність.»

   Кай: «Я їй передам.»

   Я тихо засміялася, це тривало лише кілька секунд. Потім я поклала телефон і підвелася з ліжка, але дорогою до ванної раптом зупинилася. Мене вразило не те, що Кай змусив мене усміхнутися, а вразило, як сильно я цього потребувала. Ні, я не збиралася робити з нього когось особливого. Я майже нічого про нього не знала. Не знала, як він поводиться, коли сердиться, що робить, коли йому погано, як ставиться до людей, які не можуть бути йому корисними. Він був незнайомцем, людиною за екраном, про яку я знала лише те, що вона вирішувала мені показати. Я не мала підстав вважати його кращим за Макса, але й не могла заперечувати того, що відчувала. Кай запитав, як я, Макс не запитав нічого і між цими двома простими фактами раптом опинилися всі роки мого шлюбу. Я згадала, як колись могла годинами чекати на повідомлення від Макса. Як раділа його дзвінкам, як перечитувала наші старі листування, як зберігала фотографії, на яких він обіймав мене за талію. Я пам’ятала ту дівчину, пам’ятала, як сильно вона любила. І мені хотілося запитати її, скільки разів вона готова пробачити, перш ніж перестане впізнавати себе, але вона не могла мені відповісти, бо та дівчина ще вірила, що якщо любити достатньо сильно, можна врятувати все. Навіть те, що руйнується не з її вини.