Розділ 1

Розділ 1

   У квартирі було надто тихо. Я сиділа на підлозі посеред порожньої кімнати, притулившись спиною до холодної стіни, і дивилася на валізи навпроти. Дві великі, одна маленька і все – шість років мого життя помістилися у три валізи. Я майже не плакала, бо напевно, сльози закінчилися ще там – у нашій старій квартирі, між словами, які ми сказали одне одному, і тими, які так і залишилися невимовленими. Тут не було нічого мого. Жодних фотографій на стінах, жодних чашок у кухонній шафі. Жодного його одягу кинутого на стілець, який я вранці мала б знову прибрати. Нічого, що нагадувало б про те, що я колись називала це місце домом. Я провела долонею по підлозі й усміхнулася сама до себе.

– Ну що, – тихо сказала я. – Тепер ти вільна.

   Фраза прозвучала дивно, так наче я говорила не про себе, а слово «вільна» мало означати щось хороше. Проте почувалася я не вільною, а порожньою. Телефон лежав поруч зі мною екраном догори – чорний, мовчазний, байдужий. Вже кілька разів я брала його до рук, розблоковувала, відкривала повідомлення, а потім знову блокувала. Нікому не хотілося писати і найбільше з всіх – йому. Я не знала, що буде завтра, не знала, де прокинуся через місяць та не знала, чи правильно зробила. Знала тільки одне: повернутися назад я вже не могла. Заплющила очі і вперше за багато років ніхто не чекав від мене рішення. Ніхто не питав, що я приготую на вечерю, не ображався на моє мовчання, не казав, що я перебільшую та ніхто не чекав. Була тільки я і, можливо, саме це лякало найбільше.

   Телефон раптом завібрував та я чомусь зигнулася. На екрані з’явилося нове повідомлення, дивно, але номер був незнайомий. Я кілька секунд просто дивилася на нього, не наважуючись відкрити, а потім натиснула та прочитала:

 «Ти справді пішла?»

   Я завмерла, бо знала, хто це і найгірше було навіть не те, що він написав, а те, що десь глибоко всередині я чекала цього повідомлення ще до того, як він його надіслав. Кілька секунд просто дивилася на повідомлення не знаючи, що відповісти. Пальці зависли над клавіатурою, але я вже ж таки написала:

«Так.»

   Подивилася на одне слово, видавалося, що це занадто сухо. Видалила та спробувала знову.

«Я не знала, що ще мені залишалося робити.»

   Цього разу не видалила і все ж відправила, він прочитав майже одразу та відповів.

«Ти могла поговорити зі мною.»

   Я усміхнулася занадто гірко: «Поговорити»... Наче ми не говорили останні кілька років та я не намагалася пояснити йому десятки разів, що зі мною відбувається.

«Я говорила.» – три крапки з’явилися майже одразу, відразу зникли та знову з’явилися.

«І що тепер?»

   Я подивилася на валізи, на голі стіни, квартиру, в якій поки що не було жодної речі, здатної назватися домом.

«Не знаю.»

   Цього разу він відповів не одразу, минуло кілька хвилин, як потім:

«Ти можеш повернутися.»

   Заплющила очі та важко видихнула. Ось воно, те саме речення, якого я боялася найбільше. Не тому, що хотіла повернутися, а тому, що частина мене все ще хотіла, щоб мене попросили, щоб за мене поборолися, хтось сказав: «Не йди. Я все виправлю».

«А якщо я не хочу?» – я довго дивилася на екран.

   Відповіді не було, минула хвилина, друга. п’ята. Я вже подумала, що він більше нічого не напише, а потім телефон знову завібрував.

«Тоді скажи мені чесно.»

«Що саме?» – перечитала повідомлення двічі.

«Ти більше мене не любиш?»

   У грудях щось стиснулося, я відклала телефон, провела руками по обличчю й тихо видихнула. Я могла сказати «ні», могла сказати «так», але жодна з цих відповідей не була правдою, бо іноді можна любити людину і все одно більше не хотіти жити з нею. І це, мабуть, було найстрашніше, що мені довелося зрозуміти. Знову взяла телефон та набрала:

«Я не знаю, як відповісти на це.»

   Він прочитав та цього разу довго мовчав, а потім написав:

«Тоді я почекаю.»

   Дивилася на ці три слова, поки екран не згас і вперше за весь вечір мені стало по-справжньому страшно, бо я не знала, чого саме він чекатиме. Ще більше боялася, що частина мене чекатиме разом із ним. Телефон раптом завібрував і я знову здригнулася, а на екрані з’явилося нове повідомлення.

«Ти справді пішла?!»

   Я кілька секунд просто дивилася на нього, пальці самі потягнулися до телефону. Повідомлення було від Кая. Видихнула важко, бо не знала, чого очікувала. Можливо, його повідомлення, а можливо, що він промовчить, що після всього, що між нами сталося, він нарешті вирішить залишити мене в спокої. Але він написав, тому я відкрила чат в якому останнє наше повідомлення було ще кілька днів тому.

Кай: «Як ти?»

  Тоді я не відповіла, не тому, що не хотіла. Просто не знала, що сказати, але тепер все ж написала: