Глава 9. Той, хто пам’ятає

   Я не пам’ятаю, коли саме ми з Каєм почали бажати одне одному доброго ранку. Мабуть, це сталося непомітно. Як і багато речей, які згодом набувають значення. Спочатку він просто писав щось безглузде, через що я усміхалася ще до першої кави. Потім я почала відповідати, а одного ранку виявила, що прокинулася раніше за будильник і першою потягнулася до телефону, щоб написати йому. Не Максу, а Каю, мабуть, саме це мало б мене насторожити, але я просто усміхнулася екрану.

   Кай: «Доброго ранку. Бажаю тобі гарного дня, смачної кави й жодної людини, яка захоче зіпсувати тобі настрій.»

   Лісса: «А якщо така людина вже є в моєму житті?»

   Кай: «Тоді бажаю тобі достатньо кави, щоб пережити її існування.»

   Лісса: «Дуже мудро.»

   Кай: «Я взагалі надзвичайно мудрий. Просто приховую це за чарівністю.»

   Лісса: «Зрозуміло. А я думала, за дурними жартами.»

   Кай: «Це теж. Не можна ж одразу розкривати всі таланти.»

   Я засміялася, сидячи на краю ліжка. У сусідній кімнаті було тихо. Макс ще спав поруч, хоча будильник на його телефоні вже кілька разів намагався переконати його прокинутися. Я подивилася на двері спальні, а тоді знову на екран. Макс не написав би мені нічого. Звісно, він був за кілька метрів від мене. Але хіба відстань колись була головною проблемою? Я відклала телефон, пішла готувати каву й вирішила не надавати цьому значення. Зрештою, ми з Каєм просто спілкувалися. Я дедалі частіше повторювала це слово подумки, ніби від його кількості могло залежати, наскільки правдивим воно залишатиметься.

    Наші розмови поступово обросли дрібницями, які навряд чи зрозумів би хтось інший. Одного разу я поскаржилася, що знову забула пообідати через роботу.

   Кай: «Ліссо, у мене серйозне питання.»

   Лісса: «Уже боюся.»

   Кай: «Ти сьогодні їла щось, крім кави?»

   Лісса: «Кава – це рідина. Технічно я п’ю, а не їм.»

   Кай: «Дякую. Саме такого рівня аргументації я й очікував.»

   Лісса: «Не розумію, про що ти.»

   Кай: «Іди поїж.»

   Лісса: «Ти завжди такий командир?»

   Кай: «Ні. Тільки коли хтось намагається переконати мене, що кава – це повноцінний обід.»

   Я закотила очі, але за кілька хвилин все-таки встала з-за столу й пішла шукати щось поїсти. Коли повернулася, написала йому, що його наказ виконано.

   Кай: «Чудово. Моя кар’єра з порятунку людей від голоду розвивається успішно.»

   Лісса: «Не поспішай. Ти врятував одну людину від пропущеного обіду. До героїв тобі ще далеко.»

   Кай: «Я готовий працювати над собою.»

   Того вечора я вперше подумала, що він запам’ятовує. Не лише те, що я йому розповідаю, а й те, що я роблю, коли втомлююся, про що забуваю, коли занурююся в роботу, як намагаюся віджартуватися, коли не хочу визнавати, що мені важко. Він помічав, іноді цього було достатньо, щоб я відчула себе трохи менш самотньою.

   З Максом ми тим часом продовжували жити поруч, не разом – саме поруч. Він міг повернутися додому, повечеряти, розповісти щось про роботу й піти до іншої кімнати. Я могла запитати, як минув його день, вислухати відповідь, поцікавитися, чи не хоче він чаю. Але між нами дедалі рідше виникали запитання, які не стосувалися побуту. Він не питав, чому я затрималася на роботі, якщо сам не потребував, щоб я щось зробила. Не помічав, коли я була надто втомлена, щоб готувати. Не згадував, що я люблю, коли мені бажають гарного дня, хоча колись я сама просила його хоча б іноді писати мені без причини. Я більше не просила. Можливо, саме це було найгіршим. Я перестала чекати не тому, що перестала хотіти. Просто втомилася знову й знову пояснювати, що для мене означають речі, які він вважав дрібницями, а Кай міг написати посеред дня:

   Кай: «Як там моя головна спеціалістка з виживання на каві?»

   Лісса: «По-перше, я їла.»

   Кай: «По-друге?»

   Лісса: «По-друге, не називай мене так.»

   Кай: «Добре, головна спеціалістко з виживання на каві.»

   Лісса: «Ти нестерпний.»

   Кай: «Але ти відповідаєш.»

   Я подивилася на останнє повідомлення трохи довше, ніж потрібно, бо він мав рацію. Я відповідала. Іноді швидко, іноді через годину, іноді посеред робочого дня, коли ловила себе на тому, що хочу розповісти йому якусь дурницю. Про колегу, яка знову переплутала документи, каву, яка виявилася жахливою, чоловіка в автобусі, який голосно розмовляв телефоном і розповідав незнайомцям всю історію свого розлучення. Про те, що сьогодні я побачила маленького собаку в жовтому дощовику й тепер вважаю, що його життя вдалося більше за моє. Кай слухав. Точніше, читав, відповідав, жартував, ставив запитання. Іноді розповідав щось про себе. Між нами з’явилися власні жарти, які вже не потребували пояснень. Достатньо було одного слова, щоб я зрозуміла, про що він, і засміялася. Це було дивне відчуття – коли хтось, кого ти ніколи не бачила наживо, поступово стає частиною твого дня. Не найважливішою, я все ще переконувала себе в цьому, але частиною.

   Одного ранку я прокинулася з неприємним відчуттям у зубі. Спочатку спробувала не звертати уваги. Потім випила води, почекала, поки мине, і зрозуміла, що цього разу просто перечекати не вийде. Я не любила стоматологів, не тому, що боялася болю більше за інших. Мені просто не подобалося відчуття, коли ти мусиш лежати нерухомо, не можеш нормально говорити й повністю залежиш від людини, яка щось робить у тебе в роті. До того ж я завжди нервувала перед будь-якими медичними процедурами, навіть якщо намагалася цього не показувати. Записалася на прийом після роботи. Макс сидів за столом, коли я сказала йому про це.

– У мене сьогодні стоматолог, – повідомила я, наливаючи собі воду.

– Угу.

   Я почекала, але він не підняв очей від телефону.

– Сподіваюся, нічого серйозного.

– Угу.

   Я ледь помітно стиснула губи. Колись я могла б образитися. Запитати, чи він узагалі мене почув. Пояснити, що мені було б приємно, якби він хоча б поцікавився, що сталося. Тепер я просто взяла сумку.