– Я шукав тебе, – кажу нарешті, і голос звучить глухо, трохи хрипко, ніби я не говорив цим голосом роками.
– Я знаю, – відповідає спокійно.
Ці два слова не дають полегшення. Навпаки, стає тільки гірше.
– Я знаю правду. Знаю, що ти не зраджувала. Я… Я шукав тебе, щоб усе виправити. Те, що зробив з тобою. Те, як…
– Не треба, – перебиває вона спокійно. Без емоцій.
Емілія ледь хитає головою, і її обличчя залишається таким же порожнім. Нечитабельним. Наче я говорю не з жінкою, яку колись знав до останньої дрібниці, а з абсолютно чужою людиною.
– Я тут не для цього. Якщо ми будемо працювати разом, краще залишити минуле в минулому і рухатися далі.
Я не слухаю. Не можу. Бо це неправильно. Вона не може просто так це сказати. Просто взяти і відпустити.
– Я помилився. Я дуже сильно помилився, Емі…