Розділ 8

Я не дивлюся в його бік, але краєм ока помічаю, що Тарас також спостерігає за мною. Він стоїть біля стійки, хмуриться, а тоді наші погляди зустрічаються. І в цю секунду час ніби сповільнюється.

Тарас дивиться на мене уважно, майже недовірливо, ніби не до кінця впевнений, що перед ним справді я, а не якась гра уяви. Але дуже швидко опановує себе. Надто швидко. І я одразу це помічаю.

Його обличчя розслабляється, з’являється легка усмішка. Наче між нами ніколи нічого не було. Наче він не зруйнував усе моє життя, затягнувши у своє ліжко.

Тарас повільно наближається і стає поруч з моїм столом. 

– Еміліє, – вимовляє він, трохи нахиляючись ближче. – Оце так зустріч. Скільки років минуло!

Його голос звучить спокійно. Навіть тепло. І це викликає в мені лише одне бажання – відсунутися ще далі. Але я дивлюся на нього рівно, без жодної емоції на обличчі.

– Доброго дня, Тарасе, – відповідаю коротко і стримано. Без продовження. Без запрошення до розмови.

Але це його не зупиняє, бо він сідає навпроти. Без дозволу, як і колись, наче має на це право.

– Не очікував тебе тут побачити, – каже він, уважно розглядаючи мене. – Ти змінилася.

Я ледь знизую плечима, наче це й так зрозуміло.

– Люди змінюються, – відповідаю спокійно. – Особливо якщо минає багато років.

Між нами на секунду зависає пауза, і я бачу – він намагається зрозуміти, як зі мною говорити. Дізнатися, якою я стала. Що можна мені сказати. А що – ні.

– Влад знає, що ти тут? – питає раптом.

Ось воно – питання, яке висіло в повітрі між нами. Я дивлюся йому прямо в очі й цього разу не відводжу погляду.

– Знає, – відповідаю рівно. – Я працюю в його компанії.

Реакція Тараса миттєва і головне – щира. Здивування пробивається крізь цю вдавану спокійність так різко, що він навіть не встигає це приховати.

– Серйозно? – перепитує.

Здається, він не очікував на таку новину. Думав, що я тепер до кінця життя уникатиму Влада. Бо саме цього він і прагнув, коли затягнув у своє ліжко. 

– Абсолютно.

І бачу, як у нього змінюється вираз обличчя. Як швидко він починає щось прораховувати. Думати. Зіставляти. І мені не потрібно чути його думки, щоб зрозуміти – ця новина для нього зовсім не така проста, як він намагається показати.

Я беру чашку кави, роблю повільний ковток і лише після цього додаю:

– Тож, як бачиш, я більше не тікаю і не ховаюся. І якщо ти думаєш, що я забула, що ти зі мною зробив – то дуже помиляєшся.

Він не витримує цієї тиші першим.

Я бачу це одразу.

Як змінюється його погляд, як він відводить очі на секунду, ніби збирається з думками, а тоді різко повертається до мене, наче вирішив, що мовчати більше не можна.

– Це була не моя провина, – говорить він швидко, трохи тихіше, ніж раніше, але в голосі з’являється напруження. – Я не хотів цього.

Я не перебиваю і ніяк не реагую. Лише дивлюся і цього достатньо, щоб він продовжив.

– Я розумів, чим це закінчиться, – додає, злегка нахиляючись вперед. – Розумів, що це неправильно. Але мене змусили.

Я мовчу він продовжує:

– Мама… – Тарас ковтає повітря, ніби саме це слово дається йому найважче. – Вона не хотіла бачити тебе поруч із Владом. Вона сказала, що заблокує всі мої картки, якщо я не погоджуся позбутися тебе.

Тарас дивиться на мене і чекає реакції.

– У мене не було вибору, – додає він тихіше. – На кону стояло занадто багато.

І ось тут я вже не витримую. Але реагую не так, як він, мабуть, очікує. Я не підвищую голос. Не зриваюся. Лише повільно усміхаюся.

– Вибір є завжди, – кажу спокійно, а він хмуриться.

– Ти не розумієш…

– Ні, – перебиваю його тихо. – Це ти не розумієш.

Я дивлюся на нього прямо, без жодної поблажливості.

– Ти міг піти до Влада, – продовжую рівно. – І він би допоміг тобі. І з роботою. І з грошима.

Я знаю це, і він знає.

– Але ти цього не зробив, бо звик, що гроші падають з неба. Бо звик, що мама все вирішує. Бо звик, що Влад завжди підстрахує.

Я не кажу вголос того, що думаю насправді. Не називаю його тим, ким він є для мене. Безхребетним і слабким. Людиною, яка готова продати будь-кого, аби тільки не втратити комфорт.

– Я хочу вірити, що ти хоча б зрозумів, що зруйнував щасливу родину. Знищив щастя свого брата, – холодно додаю. 

Тарас різко піднімає на мене очі.

– Я змінився. Я все зрозумів. 

Я лише ледь хитаю головою, бо справа не в тому, яким він став, а в тому, що він зробив.

– Ти вже один раз вдарив у спину, – кажу рівно. – І не будь-кого, а власного брата. І для мене цього достатньо, щоб вважати тебе мерзотником.