Розділ 7

Емілія

Двері за Владом тихо зачиняються, і я нарешті залишаюся одна.

Я не поспішаю рухатися далі, не сідаю одразу за стіл, а дозволяю собі кілька секунд просто постояти посеред кабінету і повільно озирнутися довкола. Простір світлий, стриманий, без зайвих деталей – усе так, як я люблю. Нічого не відволікає, нічого не тисне.

Ледь усміхаюся сама до себе, згадавши, що кабінет Влада розташований через стіну. 

Звісно, я не здивована такому сюрпризу. Влад завжди був таким. Якщо він щось вирішив – він це робить. І цей кабінет поруч із його – не виняток.

Це не про зручність. Це про контроль і бажання тримати мене поруч.

Я повільно проходжу до столу, проводжу пальцями по його поверхні й лише тоді сідаю, відкриваючи ноутбук. Екран загоряється м’яким світлом, і я змушую себе зосередитися на роботі, на тому, заради чого я справді тут.

Але навіть у цей момент десь на фоні постійно живе одна думка, що він поруч, буквально за стіною. І це відчуття не зникає. Воно просто є.

Роблю глибший вдих і змушую себе переключитися на роботу. Все-таки саме через неї я зараз тут. 

На щастя, довго залишатися наодинці з власними думками мені не дають. Уже за кілька хвилин у кабінет заходять співробітники – один за одним, з теками, планшетами, питаннями, поясненнями. Вони швидко вводять мене в курс справ, і я занурююся в роботу настільки глибоко, що поступово все інше відходить на другий план.

Проєкти, цифри, стратегії, проблеми, які потребують рішень – усе це знайоме, зрозуміле, навіть приємне. Я ставлю запитання, уточнюю деталі, прошу принести додаткові документи, і в якийсь момент ловлю себе на тому, що мені це подобається. Справді.

Якщо не думати про те, хто саме очолює цю компанію, тут усе працює ідеально. Злагоджено. Чітко. Без зайвих рухів. І це викликає в мені той самий знайомий азарт, від якого трохи тремтять руки.

Робота завжди була моєю опорою. І, схоже, нічого не змінилося.

Я настільки захоплююся процесом, що навіть не помічаю, як минає час до обіду. Лише коли в кабінеті знову стає тихо, піднімаю голову від екрана і дозволяю собі короткий видих. І саме в цей момент двері відчиняються.

Навіть не дивуюся, коли бачу, як всередину заходить Влад. Він ледь усміхається, не зводячи з мене погляду. 

– Як тобі тут? – питає спокійно.

Я закриваю ноутбук, піднімаюся і дивлюся на нього прямо.

– Чудово, – відповідаю рівно. – Співробітники хороші. Усе швидко пояснили.

Влад повільно киває. І ця його реакція здається мені надто уважною для звичайної розмови.

– Тоді пообідаємо? – пропонує раптом.

Я завмираю на секунду, але швидко опановую себе.

– Ні, – відповідаю спокійно. – Думаю, це не найкраща ідея.

Його брови трохи сходяться.

– Чому?

Я злегка знизую плечима.

– Співробітники можуть неправильно зрозуміти, – пояснюю рівно. – Обідати з керівником кожного дня – це вже якось занадто.

Влад дивиться на мене уважніше, і я бачу – йому байдуже до цього аргументу.

– Мені абсолютно начхати, що подумають інші, – каже спокійно. – Я просто хочу провести з тобою більше часу.

Ці слова зависають у повітрі, і я відчуваю, як всередині щось напружується. Я дивлюся на нього прямо, без тіні усмішки.

– Якщо ти раптом забув, – відповідаю тихо, але чітко, – я зараз у стосунках. І останнє, чого я хочу – це робити боляче людині, яка мені довіряє.

Я бачу, як після моїх слів змінюється його вираз обличчя. Напруга з'являється в його погляді, робить його темнішим, глибшим, і ця реакція – миттєва, неконтрольована – видає більше, ніж Влад хотів би показати.

Мої слова його зачепили, і це було очікувано.

– У вас все серйозно? – питає він після короткої паузи.

Голос рівний, але надто спокійний, щоб бути справді байдужим. Я дивлюся на нього і цього разу не пом’якшую відповідь:

– Це не твоя справа, – кажу спокійно. – І я не зобов’язана перед тобою звітувати.

Слова звучать чітко, без вагань, і це саме те, що він має почути.

Це межа, яка більше не підлягає обговоренню. Але правда… правда трохи складніша.

Я не зобов’язана йому нічого пояснювати, і він не має знати. Ні про Маркуса. Ні про те, що між нами. Бо навіть я сама не до кінця це розумію ці стосунки.

Маркус…

Його ім’я з’являється в думках тихо, майже обережно. Він хороший. Справді хороший. Розумний, уважний, спокійний. З ним легко говорити, легко мовчати, легко бути собою – настільки, наскільки я взагалі дозволяю це комусь.

І він… готовий на все заради мене. Я це знаю. Відчуваю. І, можливо, саме тому він став тією людиною, за якою можна сховатися. Перепочити та видихнути. Відчути, що не всі чоловіки завдають болю.

Але є одне “але”. Величезне. Те, яке я не можу ігнорувати.