Розділ 12

Наступного ранку я прокидаюся з дивним відчуттям внутрішньої тиші.

Вчорашній день виснажив мене настільки, що ввечері я заснула майже одразу, щойно поклала голову на подушку. І хоча сон не стер усіх думок, не прибрав остаточно болю та тривоги, він усе ж таки зробив головне – приглушив емоції, дозволивши мені знову відчути ґрунт під ногами.

Я більше не тремчу від напруги. Не прокручую в голові кожне слово, сказане батькам. Не думаю безупинно про Тараса. І навіть спогади про Влада сьогодні не викликають тієї бурі, яка ще вчора не давала мені нормально дихати.

Натомість я відчуваю знайому зосередженість. Ту саму внутрішню готовність, яка завжди з’являється перед важливими рішеннями. І, якщо говорити відверто, саме так це й виглядає.

Сьогодні я знову йду в бій. Тільки цього разу – добровільно.

За сніданком на кухні панує звична домашня атмосфера. Ольга ставить на стіл млинці, Павло мовчки переглядає новини в телефоні, а Матвій з апетитом їсть і розповідає, що йому наснився якийсь фантастичний сон про космічний корабель. Я слухаю його, усміхаюся, але всередині постійно повертаюся до розмови, яку давно відкладала.

Думаю, настав час її продовжити. 

– Матвію, – кажу я м’яко, коли ми закінчуємо снідати.

Син одразу піднімає на мене уважні очі.

– Я хочу з тобою серйозно поговорити.

Він киває так по-дорослому, що мені мимоволі хочеться усміхнутися.

– Якщо ти захочеш, – починаю обережно, – то можеш спілкуватися з дідусем і бабусею.

Матвій задумливо хмуриться, відкладаючи виделку.

– Я поки що не знаю, – відповідає чесно. – Вони для мене зовсім чужі.

Я повільно киваю і в глибині душі розумію, що він має рацію.

Для нього це справді сторонні люди, які раптово з’явилися в його житті без жодного пояснення. І я не маю права змушувати його відчувати те, чого поки немає.

Але це не головне. Є ще одна розмова. Набагато важливіша.

Я роблю глибокий вдих і кладу свою руку поверх його маленької долоні.

– Є дещо, що ти повинен знати, – кажу тихо.

Матвій дивиться на мене з такою уважністю, що на секунду мені стає важко продовжити.

– Зовсім скоро ти познайомишся зі своїм татом.

На мить западає тиша, а потім його очі буквально спалахують.

– Справді? – вигукує він так голосно, що мало не підстрибує на стільці.

Я не можу стримати усмішки.

– Справді.

– Я вже не можу дочекатися! – захоплено каже син, і в його голосі стільки щирого щастя, що в мене стискається серце.

Саме заради цього моменту, саме заради цієї дитячої радості я й повернулася. Не лише для того, щоб перестати тікати від минулого. А й для того, щоб дати своєму синові те, на що він має повне право.

Дати йому батька. Людину, яка повинна знати про його існування. Людину, яка, я впевнена, зможе його полюбити.

Я переводжу погляд на Павла. Він сидить мовчки, повільно пережовуючи сніданок і вперто дивлячись у свою тарілку. Навіть не намагається приховати, що ця новина йому зовсім не до душі. І я чудово його розумію.

Павло бачив, як я збирала себе по шматках. Бачив мої сльози. Мою самотність. Мій страх.

Він не хоче, щоб Влад знову повернувся в моє життя навіть у ролі батька Матвія, бо боїться, що разом із ним повернеться і той біль, який колись майже знищив мене.

Але, як би він не хвилювався, я знаю одне – у Матвія має бути тато. І що б не сталося між мною та Владом, я не маю права позбавляти сина цього лише через власні образи. І, якщо бути чесною, я на сто відсотків впевнена, що Влад чудово впорається.

Колись ми обоє мріяли про дітей, будували плани. Уявляли майбутнє, в якому у нашому домі лунатиме дитячий сміх. Життя розпорядилося інакше, але тепер у нього з’явиться шанс побачити, що частина нашої колишньої любові все-таки вижила.

Після сніданку я їду на роботу, і дорога до офісу минає напрочуд спокійно.

Після ранкової розмови з Матвієм у мене залишається дивне, тепле відчуття всередині. Його щира радість, коли він дізнався про майбутню зустріч із батьком, і досі стоїть у мене перед очима. І саме ця дитяча безпосередність додає мені сил. Якщо мій син так легко і відкрито приймає зміни, то й я не маю права відступати.

Коли я заходжу до свого кабінету, перше, що впадає в око – великий букет білих троянд, який стоїть просто посеред столу.

Я завмираю на порозі. Кілька секунд просто дивлюся на квіти, а тоді повільно підходжу ближче. Ніжні бутони ще вкриті дрібними краплями води, і від них ледь вловимо пахне свіжістю. Я проводжу пальцями по оксамитових пелюстках і мимоволі усміхаюся.

Насправді я навіть не сумніваюся, від кого вони. Ім’я відправника навіть не потрібне.

Зітхаю і відчуваю присутність Влада ще до того, як він озивається. Ледь чутний звук кроків за спиною, зміна повітря в кімнаті, і вже за мить я чую його голос.