Розділ 10

Мама першою робить крок до мене. Повільно. Невпевнено. Так, ніби кожен цей рух дається їй надзвичайно важко. Але навіть зараз вона не наважується скоротити відстань між нами повністю. Зупиняється за крок до того, щоб торкнутися мене, обійняти чи хоча б узяти за руку. І я чудово розумію чому.

Вона боїться, що я відштовхну її. І недарма.

Її очі уважно ковзають по моєму обличчю, ніби вона намагається знайти там ту дівчину, яку пам’ятає. Але тієї дівчини давно немає. Життя забрало її ще тоді, сім років тому, коли мене залишили саму посеред усього цього болю, навіть не спробувавши вислухати.

– Як ти, доню? – питає мама тихо.

Доню.

Це слово дивно ріже слух. Колись воно було теплим. Рідним. Безпечним. А зараз здається майже чужим.

Я змушую себе витримати її погляд і відповідаю спокійно:

– Усе гаразд.

І це все. Більше нічого.

Хоча, мабуть, я теж мала б спитати, як вони. Як їхні справи. Як здоров’я. Як життя. Це було б правильно. Нормально. Але слова просто не піднімаються вгору. Наче між нами виросла така величезна прірва, що навіть звичайна людська розмова не може через неї переступити.

І найстрашніше – я не знаю, чи хочу її переступати.

Колись я дуже любила своїх батьків. Поважала. Довіряла їм так само сильно, як колись довіряла Владу. І я не можу сказати, що ця любов повністю зникла, бо любов до батьків – це щось дивне, майже окреме від тебе. Вона живе всередині незалежно від образ, часу чи відстані. Для того, щоб вона померла остаточно, справді потрібно зробити щось жахливе.

І, можливо, мої батьки навіть були близькі до цього. Але любов усе одно залишилася. Тільки застигла. Наче її закрили в прозору бульбашку десь глибоко всередині мене, і тепер я бачу її, знаю про неї, але дотягнутися не можу. Відчути – теж.

Я дивлюся на маму. На батька, який стоїть трохи позаду, мовчазний і втомлений. І не відчуваю нічого. Абсолютно. Ні злості, ні тепла, ні радості від зустрічі. Лише дивну порожнечу. І це лякає навіть мене саму.

Бо колись одна їхня усмішка могла зробити мене щасливою на весь день. А зараз я стою перед ними і хочу лише одного – щоб ця зустріч якнайшвидше закінчилася. Щоб можна було повернутися до свого життя і до свого сина, який чекає на горі. 

До всього, де мені не потрібно знову згадувати, як боляче було втрачати людей, яких любиш.

І, мабуть, найгірше те, що частина мене ненавидить себе за це. За цю холодність. За те, що я не можу просто зробити крок назустріч і забути всі ці роки. Але інша частина одразу ж нагадує: це не моя провина. Не я відвернулася тоді. Не я залишила свою дитину саму в момент, коли вона найбільше потребувала підтримки. Не я повірила чужим словам більше, ніж людині, яку мала знати все життя.

І як би я не намагалася подивитися на це інакше, правда залишається правдою. Я не винна в тому, до чого ми всі дійшли. І, здається, вперше за довгий час я дозволяю собі це визнати без сорому. Без виправдань. Просто прийняти.

Мама знову дивиться на мене так, ніби хоче сказати щось важливе, але не знає, з чого почати. І я раптом розумію, що ми всі зараз стоїмо посеред уламків того, що колись називали родиною, і ніхто з нас не знає, чи можливо це зібрати назад.

Та навіть якщо можливо, це точно не станеться сьогодні.

Тиша між нами знову стає важкою та натягнутою, як струна. Такою, де кожне слово потрібно буквально витягувати з себе силою.

Мама мовчить, дивлячись на мене з тією обережністю, яка раніше була їй зовсім не властива, а батько кілька секунд стоїть нерухомо, ніби вагається, чи варто взагалі щось говорити. Але зрештою все-таки робить крок вперед і зупиняється поруч із нею.

Я помічаю, як він мимоволі поправляє рукав піджака – старий жест, який завжди з’являвся, коли він нервував або не знав, як правильно почати розмову.

– Еміліє, – говорить він нарешті, і голос звучить нижче, тихіше, ніж я пам’ятаю. – Тобі потрібна робота?

Я дивлюся на нього уважно, але нічого не відповідаю. І він продовжує:

– Ти можеш працювати в моїй компанії. Я знайду для тебе місце. Насправді… – він робить коротку паузу, ніби сам не до кінця впевнений у тому, що говорить, – це ж і твоя компанія теж.

Я відчуваю, як усередині щось різко здригається.

– Ти моя єдина спадкоємиця, – додає уже тихіше.

І ось тут мені справді стає важко стримати емоції. Настільки, що на секунду хочеться просто розсміятися. Гірко. Невесело. Бо сім років тому цей самий чоловік стояв навпроти мене з абсолютно іншим виразом обличчя і говорив зовсім інші речі.

Я пам’ятаю це надто добре.

“Ти більше не моя донька.”

“Я викреслив тебе із заповіту.”

“Не хочу тебе бачити.”

Тоді йому було достатньо кількох чужих слів і одного погляду, щоб перекреслити мене повністю. А зараз він знову згадує, що я його єдина спадкоємиця. Єдина людина, якій може дістатися його бізнес.

Дивно, як швидко життя змушує людей переглядати власні рішення.