Розділ 9

Я повертаюся у свій кабінет майже на автоматі, зачиняю за собою двері і на кілька секунд просто зупиняюся посеред кімнати, вдивляючись у знайомий простір. 

Сідаю за стіл, відкриваю ноутбук і занурююся в цифри, звіти, листування, ніби пірнаю в холодну воду, яка змиває зайве. Робота завжди була моїм порятунком. Рух, ритм, постійна напруга – усе це тримає в тонусі, не дає думкам розповзтися в різні боки. І якби не один фактор, якби не те, що в цій же будівлі працює Влад, я б навіть сказала, що мені тут добре.

Насправді добре.

Але я навчилася не дивитися в його бік. Не ловити його погляди. Не дозволяти минулому впливати на теперішнє. І, здається, у мене навіть виходить. До певного моменту.

Коли годинник показує кінець робочого дня, я закриваю ноутбук і дозволяю собі короткий видих. Втома приємна – не емоційна, а фізична, та, яку можна просто виправити відпочинком і завтра прокинутися знову зібраною.

Я беру телефон, перевіряю повідомлення, і саме в цей момент телефонує хрещений. Моє серце одразу ж стискається, бо він ніколи не телефонує просто так.

Проводжу пальцем по екрану і прикладаю телефон до вуха, вже внутрішньо готуючись до чогось неприємного. Це вже рефлекс. Звичка. Кожного разу чекати поганих новин.

– Так? – мій голос спокійний, хоча всередині все напружується.

– Ти коли будеш вдома? – питає без зайвих передмов.

Я відчуваю, як м’язи на спині напружуються ще сильніше.

– Уже збираюся, – відповідаю, дивлячись у вікно, хоча насправді нічого не бачу.

А потім він говорить те, чого я підсвідомо чекала.

– Еміліє, твої батьки знають, що ти повернулася. Вони хочуть тебе побачити. Пробач, я мусив сказати.

Я заплющую очі, і, що дивно, не відчуваю шоку. Зовсім. Наче це було питання часу.

Я знаю, що дядько Павло розповів про моє повернення не для того, щоб мене підставити. Він просто хоче мені допомогти, і я не можу злитися за це, бо знаю, що він хоче як краще. Завжди хотів.

І, мабуть, це його спосіб допомогти. Навіть якщо я про це не просила.

– Зрозуміло, – тихо кажу, розплющуючи очі. – Я їду.

Павло мовчить кілька секунд, а потім обережніше додає:

– Я сподіваюся, що ця зустріч мине добре. 

Опускаю погляд на свої руки, які лежать на столі, і повільно стискаю пальці.

– Я теж, – відповідаю так само спокійно. Хоча ми обоє розуміємо, що це малоймовірно.

Я не кажу йому головного. Не кажу, що не пробачила. І, можливо, ніколи не пробачу того, як вони відвернулися від мене. Того, як залишили тоді, коли я найбільше потребувала підтримки. Коли я залишилася сама не лише з болем, а й з дитиною під серцем.

Якби не дядько – навіть не хочу думати, де б я зараз була. І що було б з моїм сином.

Бо саме він тоді простягнув руку. Саме він витягнув мене з того дна, на якому я опинилася. Саме він змусив мене піднятися і піти далі, коли я вже не вірила, що зможу.

А батьки… вони навіть не зателефонували жодного разу.

Я різко підводжуся, ніби відганяю ці думки, і беру сумку. Минулого не змінити. Але, здається, сьогодні мені доведеться подивитися йому в очі. І я навіть не знаю, чи готова до цього.

На щастя, коли я виходжу з офісу, Влада ніде не видно. І це полегшення для мене. Сьогодні я не витримаю його погляду, його запитань, його звички бачити більше, ніж я хочу показати. Я швидко проходжу до автівки, майже не зупиняючись, і щойно зачиняю дверцята, відчуваю, як напруга трохи відступає – ніби між мною і зовнішнім світом з’являється тонка, але така необхідна межа.

Машина плавно рушає, і я відкидаюся на спинку сидіння, дивлячись у вікно, де місто розмивається в лінії світла і тіней. Дорога до маєтку хрещеного зазвичай заспокоює, але не сьогодні. Сьогодні думки занадто гучні. Занадто нав’язливі.

Батьки.

Це слово крутиться в голові як щось чуже, давно втрачене, але раптом повернуте в життя без попередження. І найгірше навіть не це. Найгірше те, що мені потрібно якось пояснити все синові. 

Я заплющую очі і стискаю пальці на колінах. 

Матвій вперше може побачити своїх дідуся і бабусю, і ця думка розриває зсередини. Бо я не знаю, чи маю право це дозволити. Чи маю право впустити цих людей у його життя, коли вони свого часу так легко викинули мене зі свого. Якщо вони зараз хочуть цієї зустрічі – отже, вони готові до примирення. Принаймні так усе це виглядає.

Але чи готова до цього я? Це питання, на яке в мене немає відповіді.