Розділ 3

Влад

Мене дратує цей стан. Це відчуття, яке я не можу пояснити. Наче щось не так. Наче щось має статися.

Я сиджу за столом, дивлюся в документи, але не бачу жодного рядка. Цифри розпливаються, слова втрачають сенс, і це бісить ще більше, бо такого зі мною не трапляється ніколи.

Я звик контролювати все. Кожну деталь. Кожен процес. Кожну емоцію. А сьогодні ніби хтось вимкнув цей контроль.

Двері відчиняються без стуку – лише одна людина може дозволити собі таке – моя помічниця. 

– Владиславе Тимуровичу, – голос рівний, професійний.

Я навіть не піднімаю погляду, бо мене мало цікавить, як вона виглядає. 

– Говори.

– Сьогодні приїде нова співробітниця, – продовжує вона. – Бізнес-консультант з міжнародної стратегії та антикризового управління. Її залучили до проєкту з реструктуризації.

Я коротко киваю, бо мене це мало цікавить. 

Просто ще одна людина. Ще один спеціаліст. Їх було вже достатньо, щоб я перестав звертати увагу на імена.

– У вас запланована зустріч із нею о дванадцятій, – додає Ілона.

Я переводжу погляд на годинник і розумію, що часу ще достатньо. 

– Як приїде – одразу до мене, – кажу коротко.

– Зрозуміла.

Двері тихо зачиняються, і кабінет знову поглинає тиша. Я відкладаю ручку на стіл, різко підводжуся і йду до вікна. Руки автоматично опиняються в кишенях штанів.

Цей краєвид давно став частиною мене самого. Я знаю його до деталей. Знаю, в якому будинку першим загоряється світло вранці. Знаю, де затори о восьмій. Знаю, коли місто затихає. І це єдине, що залишається стабільним у моєму житті, бо все інше давно втратило сенс.

Я майже живу тут. У цьому кабінеті. У цих стінах. Бо повертатися додому немає бажання, і вже давно. Особливо з того моменту, як звідти пішла Емілія.

Хоча ні, не пішла. Я сам виставив її за двері, коли думав, що вона мене зрадила. Та ще й з моїм рідним братом. 

Її ім’я виникає в голові так раптово, що я стискаю щелепи. Сім років минуло, а воно досі звучить всередині. Бо відчуття провини не проходить. Бо я – ідіот, який втратив жінку, яка була всім у моєму житті. 

А я взяв і повірив усім, крім неї. Викинув зі свого дому і життя наче непотріб, а коли дізнався, що її підставили мої родичі – спробував знайти, та не зміг. Вона наче крізь землю провалилася…

Я заплющую очі на секунду і переді мною – її обличчя. Те саме, як тоді, в той день. Розгублене. Бліде. З очима, повними сліз і словами, які я вперто ігнорував. 

Проводжу рукою по волоссю, роблю глибокий вдих і змушую себе зібратися. Повертаюся до столу, сідаю, розгортаю теку з документами і змушую себе вчитуватися в кожен рядок.

Повільно контроль над власними емоціями повертається. Але десь глибоко всередині те відчуття втрати залишається. І я знаю, що воно ніколи не зникне, бо її більше немає поряд. 

Я не помічаю, як минає час. Він розчиняється між рядками документів, дзвінками, короткими відповідями і підписами, які я ставлю автоматично, навіть не замислюючись. Це звичка відпрацьована до ідеалу. Тримати все під контролем, навіть коли всередині хаос.

І лише коли моя помічниця знову заходить у кабінет, я розумію, що вже дванадцята. 

– Владиславе Тимуровичу, – її голос звучить звично, спокійно. – Нова співробітниця вже приїхала. Можна запросити?

Я не піднімаю погляду. Очі все ще впираються в екран ноутбука, де відкритий якийсь звіт, який я, якщо чесно, вже хвилин п’ять не читаю.

– Так, – відповідаю коротко, і цього достатньо.

Я чую кроки. Стукіт підборів по плитці, і він не викликає у мене жодної реакції. Бо для мене це просто ще одна зустріч, яких кожного дня стільки, що й не порахувати. 

– Доброго дня, Владиславе Тимуровичу, – чую голос, який давно забув – і щось обривається всередині, а земля тікає з-під ніг. Різко і глухо. Наче хтось висмикнув з-під мене опору.

А в наступну секунду – навпаки – все всередині злітає кудись угору, в груди, в горло, перекриваючи дихання.

Цей голос…

Я різко піднімаю голову і час зупиняється.

Це вона. Емілія.

Стоїть навпроти мого столу, абсолютно справжня. Не примара, яка іноді приходить вночі, коли я дозволяю собі втратити контроль.

Але разом з тим це ніби інша людина. 

Вона змінилася. Сильно. В її поставі більше немає тієї м’якості, яку я пам’ятаю. У погляді – жодного сумніву, жодної розгубленості. Лише спокій. Холодний, вивірений, майже байдужий. І це усвідомлення мене не тішить, бо я розумію, що сам приклав руку до цих змін. 

Я дивлюся на неї і не можу скласти докупи навіть одну думку. В голові порожньо, лише серце несамовито б'ється в грудях. 

– Владиславе Тимуровичу, це наша нова бізнес-консультантка, – голос помічниці звучить десь поруч, але я ніби чую його крізь воду. – Емілія Петрівна Григоренко.