Розділ 5

Роблю замовлення швидко, майже не замислююся над тим, що обираю. Влад робить те саме. Його голос рівний, зібраний, ніби нещодавно в його кабінеті нічого не сталося. І ця різка зміна навіть трохи дивує. Наче він свідомо змушує себе повернути контроль. Наче це його спосіб не зірватися.

Коли офіціант іде, між нами знову опускається тиша. Я відчуваю її майже фізично.

Телефон у моїй руці тихо вібрує, і цей звук стає рятівним. Я одразу ж опускаю погляд на екран та усміхаюся.

Це дядько Павло. Знову.

Він написав мені кілька хвилин тому, коли ми заходимо в ресторан, і ось тепер знову. Схоже, моє мовчання він сприйняв як сигнал негайно їхати мене рятувати. 

Хрещений хвилюється, і це зрозуміло. Саме тому цього разу я не відтягую з відповіддю. 

“Все добре. Ми з Владом обідаємо.”

Відправляю, і не минає й хвилини, як він пише знову:

“Одразу спільний обід? Еміліє, ти впевнена, що робиш правильно?”

“Так. Впевнена.”

Я швидко відповідаю, намагаючись завершити цей діалог, щоб не повертатися до нього знову й знову, але в якийсь момент відчуваю на собі погляд Влада. 

Піднімаю очі та зустрічаюся з ним.

Влад дивиться на мене так, що на секунду мені стає ніяково. Зосереджено. Уважно. Наче намагається не просто побачити, а зрозуміти. Наче хоче розібрати мене по частинах і скласти заново.

І це напружує.

Я відкладаю телефон на стіл, трохи вирівнюю спину і дивлюся на нього прямо.

– Чому ти так дивишся? – питаю спокійно.

Він не відводить погляду навіть на мить.

– У тебе є чоловік? – звучить раптово. 

Я тихо зітхаю. Швидше за все, Влад думає, що я переписувалася з чоловіком, бо усміхалася і виглядаю щасливою. І його це зачіпає. 

– Я в стосунках, – відповідаю рівно, бо не хочу, щоб він думав, наче дійсно має хоч найменший шанс. 

Бачу, як щось змінюється в його погляді. Влад міцніше стискає в руці серветку і ледве стримує свій гнів. Насправді це навіть смішно, бо він – останній, хто має право мене ревнувати. 

– Тому буде краще, – додаю спокійно, – якщо ти одразу відкинеш будь-які спроби повернути те, що ми давно втратили.

Між нами зависає важка пауза, але Влад не відступає.

– Ви одружені? – питає далі.

Я хитаю головою.

– Ні. І не будемо одружуватися.

Його брови трохи сходяться. Здається, такого він не очікував. 

– Чому?

Я дивлюся на нього спокійно й цього разу не відводжу погляду.

– Бо я більше не збираюся виходити заміж, – відповідаю тихо. – Одного разу мені вистачило сповна.

Тиша стає густішою. В погляді Влада знову з'являється каяття. 

– Ти не довіряєш чоловікам? – питає він.

Я ледь усміхаюся, але виходить через силу. 

– Я не довіряю людям в принципі, – відповідаю спокійно. – Недовіра тепер мій постійний супутник по життю.  Це те, що залишилося у мене після нашого шлюбу.  І тепер я просто не бачу сенсу знову ставити себе в ситуацію, де будь-хто може зруйнувати все за одну секунду. Мені це більше не потрібно.

Офіціант з’являється якраз вчасно і ставить перед нами замовлені страви. Розмова обривається, і я цьому дуже рада. 

Я беру виделку, проводжу нею по краю тарілки, більше зосереджуючись на цьому механічному русі, ніж на самій їжі. Потрібно переключитися. Потрібно дати собі кілька хвилин тиші, щоб не втратити контроль.

Дуже сподіваюся, що сказала достатньо для того, щоб Влад почув мене і зрозумів, чого я хочу. Мені не потрібно повертатися до того, що було. Я хочу просто жити далі й відпустити минуле. Відпустити його. 

Намагаюся їсти, але смаку страви майже не відчуваю. Мені досі болить, і цей біль остаточно ніколи не мине. Але я можу похвалити себе за те, тримаюся. Що поруч із Владом я не ридаю і не згадую, як жила всі ці роки. 

Саме тому у мене з'являється надія, що ми зможемо разом працювати. Що минуле таки залишиться в минулому. 

– Завтра зранку я чекаю тебе у своєму кабінеті, – говорить Влад. – Хочу ввести тебе в курс справ. 

– Сам? – дивуюсь. – У тебе немає для цього іншої людини? 

– Є, – киває. – Але я хочу зробити це сам.

Ну звісно. Хто б сумнівався. 

– Добре, – вдається навіть усміхнутися. – Тоді зустрінемося завтра. 

Я підводжусь, і він робить те ж саме. 

– Я відвезу тебе, – одразу ж пропонує Влад. 

– Не треба, – стримано відповідає. – На мене чекає водій. 

Видно, що Влад не задоволений таким поворотом, але не намагається мене зупинити. І коли я нарешті опиняюся на вулиці, вдихаю на повні груди й нарешті даю собі можливість стати слабкою.