Розділ 4

Емілія

Двері кабінету зачиняються за нашими спинами майже беззвучно, і цей звук здається мені надто тихим для того, що щойно сталося між нами. Наче ця розмова не мала права існувати. Наче всі ті слова – вибачення, біль, спогади – залишилися по той бік дверей, де їм і місце. 

Я роблю крок уперед, не озираючись, і змушую себе рухатися далі, тримаючи спину рівно, а підборіддя – трохи піднятим. Коридор переді мною довгий, світлий, з холодним відблиском скла і металу, ідеально впорядкований, майже стерильний. Саме такий, як треба. Бо всередині в мене зараз зовсім не порядок.

Я відчуваю погляд Влада на собі постійно. Він ніби ковзає по мені, торкається спини, плечей, волосся, і від цього стає важче дихати, ніж від будь-яких слів. Але не повертаю голови. Не даю собі цього права. Я занадто довго готувалася до цієї зустрічі, занадто багато разів прокручувала її в голові, щоб зараз зламатися через один погляд. І якщо дивитися збоку, можна подумати, що мені байдуже. Що для мене ця зустріч нічого не означає. Що я така ж холодна, як ці стіни навколо. І, можливо, вперше за довгий час я відчуваю щось схоже на гордість за себе. Бо я витримала. Не дала емоціям вирватися назовні. Не показала того, як мене насправді накриває.

Бо правда інша. Всередині все стискається, наче хтось різко зібрав моє серце в кулак. Біль піднімається хвилею, такою знайомою, що на секунду здається – я знову там, сім років тому, у тому самому моменті, коли все розсипалося. І достатньо було лише його голосу, його погляду, щоб це повернулося. 

Я стискаю пальці, ледь помітно, щоб ніхто не помітив, і роблю ще один рівний крок. Я більше не та, яка дозволяла цьому болю керувати собою.

Влад іде поруч мовчки. Я не дивлюся на нього, але бачу краєм ока. І це дивно, бо я пам’ятаю його зовсім іншим – впевненим, холодним, тим, хто завжди знає, що робить. А зараз у ньому є щось інше. Розгубленість. Напруга. І це мене несподівано вибиває з рівноваги більше, ніж якби він залишався тим самим непохитним чоловіком, якого я колись знала.

Мене здивувало, як швидко він почав вибачатися. Як одразу заговорив про другий шанс. Наче всі ці роки тільки й чекав моменту, коли зможе сказати це вголос. А я була впевнена, що в його житті вже давно є інша. Жінка, яка змогла зайняти моє місце. Можливо, навіть дружина. Щасливе життя, де немає місця для минулого. Але я згадую його руку. Порожній палець без каблучки. І ця деталь чомусь впивається в думки сильніше, ніж повинна.

Я різко відсікаю це. Мене це не стосується. Не повинно стосуватися. Його життя – це більше не моя історія. І я повернулася не для того, щоб знову занурюватися в це.

Ми підходимо до ліфта, і двері відчиняються майже одразу. Я заходжу першою, відчуваючи, як у грудях стає трохи тісніше, ніби цей простір занадто малий для нас двох. Він заходить слідом, і я не дивлюся на нього, лише на своє відображення в металевій поверхні дверей. Ми стоїмо поруч. Як колись. І водночас – зовсім ні. Бо між нами зараз прірва, яку не виміряти кроками.

І все ж є те, що не дає мені спокою.

Я знаю, що цей момент настане. Рано чи пізно. Я повинна буду сказати йому про Матвія. Це не питання бажання чи небажання. Це питання правильності. Син має право знати свого батька. І батько має право знати, що у нього є син. Саме тому я погодилася на цей обід. Не через його слова. Не через його прохання. А тому, що інакше не можна.

Заплющую очі лише на мить й одразу розплющую їх знову. Зараз не час. Зараз – робота. І тільки вона.

Ліфт плавно рушає вниз, і я відчуваю, як щось змінюється разом із цим рухом. Наче цей день уже розділив моє життя на “до” і “після”.

І назад дороги вже немає.

Ми виходимо на вулицю і прямуємо на парковку. Я розумію, що їхати з Владом в одній машині не обов'язково, але буде дивно і смішно, якщо він поїде першим, а я за ним автомобілем з водієм. До того ж я вже тут. Ми будемо працювати разом. Який сенс тікати? 

Влад відчиняє для мене пасажирські двері і чекає, поки сяду всередину. Коли роблю це, він нахиляється, і його обличчя опиняється в катастрофічний близькості до мого. 

Я одразу вдихаю аромат його парфумів, бачу ту саму родимку біля ока, яку колись так любила – і спогади накривають хвилею. 

– Що ти робиш? – питаю невдоволено, а він хапається за пасок безпеки, і за мить я чую характерне клацання. 

– Все, – каже і нарешті забирається з мого особистого простору. 

Двері зачиняються, і я кілька разів глибоко дихаю, поки він обходить автівку. Минає кілька секунд, і Влад знову поруч, заводить двигун, і ми рушаємо.