Розділ 6

Влад

Я повертаюся в офіс практично на автоматі. Дорога минає, як у тумані – навіть не пам’ятаю, як саме доїхав, які були світлофори, хто їхав поруч, які звуки наповнювали місто. У голові занадто шумно для того, щоб звертати увагу на щось зовнішнє. Занадто багато думок, які накладаються одна на одну, не даючи зібратися в щось чітке, логічне та звичне.

Я заходжу в кабінет, зачиняю двері і на кілька секунд просто завмираю посеред кімнати. Тут тихо. Це та сама тиша, яку я завжди цінував, але сьогодні вона не заспокоює. Навпаки – підсилює все, що відбувається всередині.

Повільно підходжу до вікна, знову ховаю руки в кишені і дивлюся на місто, яке знаю до найменших деталей. Але зараз навіть цей знайомий краєвид не дає відчуття контролю.

Емілія повернулася. Вона більше не у моїх спогадах. Не десь далеко, а зовсім поруч – у цьому ж місті.

Я заплющую очі лише на мить, але цього достатньо, щоб знову побачити її перед собою. Її погляд. Холодний. Стриманий. Абсолютно чужий. І це б’є сильніше, ніж якби вона кричала або звинувачувала.

Вона не кричить. Не звинувачує. Вона нічого не відчуває. І це найгірше.

Я стискаю щелепи, бо знаю, хто в цьому винен.

Я.

Я зробив її такою. Я залишив цей холод у її очах. Цей шрам, який тепер бачу у кожному її русі. І водночас це означає, що вона не відкрилася нікому іншому.

Різко розплющую очі і згадую її слова про нові стосунки. На її пальці не було каблучки. І це не просто деталь – це ще одна відповідь.

Емілія може говорити що завгодно про стосунки. Про те, що в її житті є хтось інший. Але я бачу більше, і надто добре знаю її. І якщо вона досі не одружена – отже, не впустила нікого настільки близько.

Отже… є шанс.

Ця думка змушує мене зробити глибший вдих. Наче вперше за довгий час повітря стає достатньо.

З одного боку – це погано, бо це означає, що я зламав її настільки сильно, що вона більше не довіряє нікому. Але з іншого – це мій шанс усе виправити. Повернути втрачене життя. Зробити правильно цього разу.

Я різко розвертаюся на п'ятах і проходжуся по кабінету, відчуваючи, як напруга всередині починає переростати в щось інше – рішення.

Я майже на межі того, щоб просто сісти в машину і поїхати до Павла. Впевнений, що вона зараз там. Що це її місце. Її точка опори.

І мені хочеться побачити її ще раз. Поговорити, сказати більше, можливо дотиснути своїми зізнаннями. Але я зупиняю себе, бо розумію: це нічого не змінить.

Я сам зруйнував сім років нашого життя, і цього не виправити одним лише зізнанням. 

Головне, що Емілія тепер буде поруч. Вона працюватиме тут, зі мною, і поки що цього достатньо. Цього навіть більше, ніж я міг отримати за всі ці роки.

Тепер питання не в тому, як її знайти, а в тому, як повернути.

Я зупиняюся біля столу, впираюся долонями в поверхню і дивлюся вниз, на документи, які зараз здаються абсолютно неважливими.

Мені потрібен чіткий план, щоб знову не зруйнувати все, бо тут не можна діяти імпульсивно. З нею – ні.

Саме в цей момент, коли я повністю поринаю у роздуми, двері відчиняються, і заходить Кирило. Він – мій друг і начальник служби безпеки. Єдина людина в цьому світі, якій я довіряю навіть більше, ніж собі. 

– Що з тобою? – питає прямо. – Ти виглядаєш так, ніби зараз або когось уб’єш, або сам здохнеш від напруги.

Я хмикаю і проводжу рукою по обличчю.

– Вона повернулася, – кажу коротко.

Кирило хмуриться, бо нічого не розуміє. 

– Хто?

– Емілія.

Кілька секунд Кирило намагається переварити почуте, і я бачу, як у нього змінюється вираз обличчя.

– Ти серйозно? – тихіше питає.

Я киваю.

– Вона була тут. У компанії. Уявляєш, вона наш новий бізнес-консультант.

Кирило повільно видихає і проводить рукою по світлій шевелюрі.

– От чорт… Несподівано.

Він проходить далі в кабінет, зупиняється поруч і дивиться кудись у бік вікна, ніби намагається скласти все у себе в голові.

– І як усе минуло? – питає через кілька секунд.

Я усміхаюся. Гірко.

– Вона холодна, – відповідаю чесно. – Наче чужа.

– І має повне право бути такою, – додає друг. 

Кирило має рацію. Він один із небагатьох, хто знає всю цю історію від початку і до кінця.

– Але… – додаю тихіше. – Я все зроблю, щоб її повернути. 

Кирило дивиться на мене довго та уважно, а потім повільно киває.

– Буде непросто, – каже спокійно.

Я усміхаюся. Цього разу трохи інакше.

– Я знаю.