Розділ 11

Матвій ще кілька секунд уважно дивиться на них обох, ніби намагається скласти у своїй маленькій голові картинку, яка поки що виглядає надто дивною і незрозумілою. Я добре знаю цей його погляд. Саме так він дивиться, коли намагається зрозуміти щось важливе і водночас дуже обережно вирішує, чи варто довіряти. А потім він робить маленький несміливий крок уперед і тихо каже:

– Привіт.

Мама одразу ж схлипує, вже навіть не намагаючись приховати свої емоції. Вона притискає пальці до губ, а сльози повільно котяться по щоках. І дивиться на нього так, наче перед нею зараз не просто дитина, а щось надзвичайно дороге, що вона колись втратила і зовсім не сподівалася побачити знову.

Батько ж зовні тримається значно стриманіше, але я бачу його очі, і цього достатньо. У них стільки болю і жалю, що на секунду навіть стає важко дихати.

Саме він першим опускається навпочіпки перед Матвієм, щоб бути з ним на одному рівні. І цей жест чомусь боляче дряпає мене зсередини, бо колись саме так він сідав переді мною, коли я була маленькою.

Він простягає Матвію руку.

– Мені дуже приємно з тобою познайомитися, – говорить тихо.

Матвій дивиться на цю руку дуже уважно. З помітною дитячою обережністю. Наче справді думає, чи варто її приймати.

Я не втручаюся. Не підказую. Не тисну. Бо це має бути його рішення.

Кілька секунд він вагається, а потім усе ж таки простягає свою маленьку долоню у відповідь. І коли батько усміхається – щиро, тепло, майже розгублено – Матвій несподівано усміхається теж.

Так легко. Так по-дитячому, що в мене на мить стискається серце. А тоді він одразу ж озирається на мене, і я чудово розумію цей погляд.

Син питає дозволу чи можна далі продовжувати це знайомство. Я лише повільно киваю і чекаю.

– Я буду радий з вами спілкуватися, – раптом говорить Матвій зовсім серйозно. – Бо у мене ніколи не було бабусі та дідуся.

Його слова звучать просто. Без докору. Без образи. Але від цього вони б’ють ще сильніше.

– Були тільки дядько Павло і тітка Ольга, – додає він уже тихіше.

Мама знову починає плакати. Батько опускає голову буквально на секунду, але я встигаю помітити, як важко йому дається ця розмова.

Матвій же, ніби відчувши, що дорослим зараз занадто складно, повертається до Ольги і бере її за руку.

– Пішли? – питає він, і вона киває.

Уже за кілька секунд вони разом піднімаються сходами на другий поверх, а я проводжаю сина поглядом, поки він не зникає з поля зору.

І щойно це стається, у вітальні знову стає тихо. Тільки тепер ця тиша вже зовсім інша. Напружена. Небезпечна.

Батько різко випрямляється і дивиться на мене так, ніби щойно стримував себе з останніх сил.

– Чому ти не сказала про онука? – питає він. Голос уже не такий м’який, як кілька хвилин тому, у ньому з’являються напруга та образа. Майже злість. І це викликає в мене лише одну реакцію – я гірко усміхаюся.

Повільно схрещую руки на грудях і дивлюся на нього так само прямо, як кілька годин тому дивилася на Тараса.

– Ви зараз не в тому становищі, щоб щось від мене вимагати, – відповідаю спокійно.

Мама помітно напружується. Батько ж стискає щелепи. Але я не збираюся відступати. Більше – ні.

– І вам краще дуже добре думати перед тим, як робити будь-який наступний крок, – продовжую рівно. – Перед тим, як щось говорити чи якось мене образити.

Я роблю коротку паузу і додаю вже тихіше, але набагато жорсткіше:

– Бо я більше не та дівчина, яка боялася втратити все. І якщо я захочу, ви більше ніколи не побачите свого онука.

Мама різко затримує подих. Батько завмирає. А я відчуваю дивний спокій. Бо вперше за всі ці роки сила – на моєму боці. І тепер правила встановлюю я.

– Тому дуже добре подумайте, – додаю тихо, – перш ніж сказати щось мені або моєму синові.

Я бачу, як мої слова зачіпають батька. Його обличчя миттєво напружується, плечі стають жорсткішими, а в очах з’являється те знайоме роздратування, яке я пам’ятаю ще з дитинства. Саме так він дивився, коли щось виходило не за його правилами.

Він робить крок уперед. Різкий і нетерплячий.

– Це негідно, Еміліє, – говорить уже значно жорсткіше. – Те, що ти зараз робиш.

Мама тихо шепоче його ім’я, ніби просить заспокоїтися, але він навіть не реагує.

– Ти маніпулюєш нами через дитину, – продовжує він. – Через нашого онука, якого ми хочемо бачити.

Я слухаю його мовчки, а потім повільно усміхаюся. Гірко. Майже втомлено.

– Це не маніпуляція, – відповідаю тихо. – Це відстоювання моїх і його кордонів. 

Між нами зависає напружена тиша. Я дивлюся йому прямо в очі і більше не відчуваю того страху, який колись буквально паралізував мене перед батьком.

– Я більше нікому не дозволю витирати об себе ноги, – продовжую вже твердіше. – Ні тобі. Ні мамі. Нікому.