Я думав, смерть — це коли від тебе нарешті всі відчепляться. Вимикається світло, настає тиша, і ніхто більше нічого від тебе не вимагає.

Виявилося, це брехня.

Замість спокою — занедбаний радянський санаторій, зачинені двері й глухий білий туман за панорамним склом. І ще вісім людей у холі, кожен із яких удає, ніби потрапив сюди через прикру помилку.

Жодних провідників. Жодних інструкцій. Жодного розуміння, що роблять ці двері й навіщо ми тут.

Лише стійке відчуття, що нас просто зачинили на «продльонку» — доробляти те, що ми фатально завалили за життя. І жоден із нас не знає, як звідси вибратися. Та й чи є взагалі куди повертатись...