Глава 1

Очі розплющилися самі.

Нічого з того, про що пишуть у книжках. Жодного болю, драматичних спецефектів чи величного фіналу. Останнє, що лишилося в пам'яті з того боку — це відчуття хронічного виснаження, ніби з мене просто повільно випустили все повітря, а я був надто втомлений, щоб шукати витік.

Я лежав на вузькому односпальному ліжку. Радянська панцирна сітка піді мною навіть не прогнулась і не зарипіла — здавалося, моя вага більше нічого не означає для цього світу.

Стеля над головою була вкрита дрібною павутиною тріщин на облупленій штукатурці. Звичайний номер бідного санаторію з вісімдесятих: обшарпана тумбочка, вицвілі шпалери в брудно-жовту квітку й важка латунна ручка на фарбованих білих дверях.

Жодного бажання їсти, пити чи піти в туалет. Ну хоч щось приємне.

Я підвівся, звів ноги на холодний паркет. Взутий. Ті самі джинси, та сама куртка.

Підійшов до дверей і повернув латунь. Вона піддалася без звуку.

Коридор виявився довгим, темним і абсолютно глухим. Обабіч тяглися десятки однакових дверей із бляшаними номерами, але лише з глибини поверху, звідти, де сходи вели вниз у вестибюль, лунав сухий, шелесткий звук.

Хтось тасував карти.

Я спустився широкими мармуровими сходами й вийшов у хол.

Тут уже були люди. Дев’ятеро, враховуючи мене. Молоді, зібрані, але розгублені, як пасажири на занедбаній станції, де скасували останню електричку. Контраст між ними був майже комічним.

— ...Це якась дурна провокація! Я буду скаржитись! Ви взагалі знаєте, хто мій чоловік?! — істерила дівчина років двадцяти двох із ідеально виправленими губами й вигадливим макіяжем. Вона нервово тицяла пальцем у тріснутий екран «Айфона». — Тут навіть мережі немає! Де адміністратор?!

Я придивився до неї уважніше. Обличчя видалося смутно знайомим — одна з тих інстаграм-блогерок чи тіктокерів із кількома сотнями тисяч підписників, чиї обличчя періодично вискакують у рекомендаціях. У житті, правда, без студійного світла й фільтрів, її фасад тріщав по швах: вишукана зачіска розпатлалась, а щільний шар косметики без інстаграмних масок робив її обличчя схожим на невдалий грим для відкритої труни.

— Заспокойтесь, — карбуючи кожне слово, втрутилася жінка років тридцяти в строгому брючному костюмі.

Холодна, як бритва, з акуратним каре. Головна бухгалтерка чи юристка. За цією її сухою командною манерою та прагненням негайно впорядкувати хаос я подумки одразу охрестив її Контролеркою.

— Паніка не дає конструктиву, — продовжувала вона, змірявши інфлюенсерку суворим поглядом. — Нам треба логічно оцінити ситуацію. Зв'язку немає, за дверима глухий туман, і жоден із нас не пам'ятає, як сюди потрапив.

— Та йдіть ви до дідька зі своїм конструктивом! — проричав із дивана кудлатий похмурий хлопець років двадцяти п'яти в потертому худі.

Вкрай мутний тип. Він сидів, підібгавши ноги, та звіриним поглядом спідлоба оглядав приміщення.

— Підійде хтось до мене — одразу в щелепу отримає. Зрозуміли?

У самому кутку, на високому підвіконні, сидів хлопець мого віку — десь тридцяти років. Плечі — як залізобетонна плита, коротка військова стрижка, темна куртка. Він не кричав, не шукав мережу й не погрожував. Він просто мовчки, із хірургічною холодністю, вивчав периметр: ригелі на вікнах, товщину скла, кути огляду. Чоловік-скеля, який бачив у своєму житті стільки лайна, що його власна смерть взагалі не здивувала.

— А ти чого мовчиш, пацан? — звернувся до мене хлопець років двадцяти восьми в шкірянці, який ліниво прокручував у руках колоду Bicycle.

На його обличчі грала тонка цинічна посмішка людини, яка бачить усі чужі карти. Зверхня міна, фальшива недбалість і ці вічні карти у пальцях — Картяр явно почувався тут як риба в воді.

— Прокинувся? Ласкаво просимо на борт.

— Ден, — коротко кинув я, не вдаючись у деталі.

Поряд на підлозі, обхопивши голову руками, сиділа дівчина років двадцяти двох у розтягнутому светрі. Вона дрібно тремтіла, наче від лихоманки, й гарячково шепотіла собі під ніс:

— Ні-ні-ні... це просто дурний сон... кошмар... Зараз я розплющу очі й опинюся вдома. Треба просто змусити себе прокинутись...

Вона була ідеальною кандидатурою для того, щоб хтось підійшов, поклав руку на плече й сказав, що все буде добре. Але я навіть не затримав на ній погляду. Всередині мене не прокинулося жодного грама жалю.

Бо мій фокус був зайнятий іншою.

Це була вона. Років двадцяти п'яти.

Дівчина сиділа на краєчку кахельного підвіконня, обхопивши коліна руками. Жодної косметики, виснажене обличчя, звичайне темне волосся, зібране в недбалий вузол. Жодного бажання подобатися чи виглядати «сильною». Вона просто дивилась у білу стіну туману за склом з такою втомою, ніби цей туман жив у неї всередині вже років десять.

Я зафіксувався на ній миттєво. Все всередині мене — весь той давній деструктивний механізм, який змушував мене заповнювати собою чужу порожнечу, — клацнув, як затвор.

Дівчина відчула мій погляд. Повільно повернула голову, на секунду затримала на мені свої очі, й так само байдуже відвернулася назад до туману.

В її погляді не було ані страху, ані огиди, ані бодай найменшої цікавості. Вона подивилася крізь мене так, ніби я був просто ще одним елементом цієї облупленої штукатурки.

І це було в біса неприємно.

Напруга в холі ставала майже фізичною — один хибний рух, і хтось когось просто вдарить.

— Слухайте, народ... — раптом подав голос хлопчина в сірій толстовці, який досі тихо сидів на крайньому стільці й крутив у руках порожній керамічний кухлик.

Він ніяково потер потилицю, поглянув на нас знизу вгору й ледь помітно знизав плечима:

— Ми так один на одного дивимося, ніби хтось комусь гроші винен і не віддає. Серйозно. Я Віталик, якщо що. А тут десь є бодай якийсь кран чи питна вода? А то прокинувся — в кімнаті біс зна що, нічого немає, от і вештаюся з цим кухликом. Сушить просто немилосердно.